» Без категорії » Дивацтва братської любові. Як Мінськ йде від Москви

Дивацтва братської любові. Як Мінськ йде від Москви

На думку експерта Українського інституту майбутнього Ігара Тишкевича, Білорусь поступово, але неухильно дистанціюється від путінської Росії та “російського світу”.

Джерело: ЛІГА.net.

Любити “руський мир” стає небезпечно

З листопада 2017 року винесені вироки трьом найманцям, які воювали проти України в Донбасі, оголошено вирок священикові РПЦ, почався суд над редакцією російського пропагандистського ресурсу “Регнум”, у державних структурах, відповідальних за інформаційну роботу, відбулася кадрова чистка, керівництво країни на базі спецслужб намагається створити кілька потужних аналітичних груп для оцінювання інформаційних, економічних і політичних загроз.

Думаєте, це про Україну? Ні — це відбувається сьогодні в Білорусі. При цьому в офіційній риториці, — як і упродовж останніх 20 років, — залишається теза про зв’язки з Російською Федерацією. На перший погляд, парадоксальна ситуація, але, якщо уважно відслідковувати події на північному заході від Києва, то це має цілком логічний вигляд.

Передісторія, або Дружба, гроші і амбіції

Республіка Білорусь сприймається як найближчий союзник Російської Федерації. Підстав для цього достатньо — перші договори про “інтеграцію з РФ” Лукашенко підписав ще 1995 року. Пізніше було навіть створено так звану “Союзну державу”. З іншого боку, Білорусь попри прохання Кремля, не визнала Південну Осетію і Абхазію, а вчинила навпаки — інтенсифікувала контакти й співпрацю з Тбілісі. У 2014 році Мінськ аналогічним чином діяв щодо України, пішовши навіть далі. Білорусь потроху розвиває військово-технічну співпрацю та створює спільні підприємства, продукція яких постачається ЗСУ. Той самий Богдан (МАЗ) з Черкас, сьогодні оснащується китайськими двигунами (замість російського ЯМЗ), завод з виробництва яких буде побудовано в Білорусі. Білорусь послідовно відмовлялася та відмовляється від розміщення російських військових баз на своїй території, паралельно нарощуючи співпрацю з КНР у випуску нових зразків озброєння для своєї армії. А сама “союзна держава” опинилася в стані такого собі клубу за інтересами — гучні назви органів є, а ось весь бюджет “держави” обмежується десятком програм на загальну суму до 116,5 мільйона доларів (за поточним курсом), наприклад, 2016 року. Про графіки інтеграції, як, наприклад, введення єдиної валюти (планувалося до 2008 року) давно забули — замість цього 2015 року Мінськ провів грошову реформу.

Дивні кульбіти, якщо не брати до уваги особистість керівника сусідньої країни. Недарма Олександра Лукашенко називають “диктатором” — він любить владу, а створена ним система управління державою принаймні авторитарна. У період правління Єльцина білоруський президент мав намір, об’єднавши країни, посісти на кремлівський трон. З приходом Путіна Лукашенко зрозумів, що його планам кінець, і дещо скорегував політику. У Білорусі відносини з РФ незабаром охрестили “нафту в обмін на поцілунки” або “гроші в обмін на гасла” — Мінськ багато й барвисто говорив про “братерську дружбу”, а Москва за це платила. При цьому, якщо проаналізувати підписані після 2001 року угоди, то конкретики в них доволі мало — білоруська сторона свідомо вихолощувала тексти документів. Більш докладно зупинятися на історичному аспекті не буду — це детально розписано в доповіді Українського Інституту Майбутнього “Білорусь: стан, загрози, можливості взаємодії”. Краще перейдемо до практики останніх років.

Коли дружити стає невигідно

Як би там не було, але Білорусь залишається в залежному від Російської Федерації становищі — в різні роки від 37 до 49% її товарообігу припадає на східного сусіда. Росія є фактичним монополістом з постачання нафти, ринок цієї країни — один з основних для білоруської промисловості та сільського господарства. У Мінську розуміють небезпеку такої “співпраці” — ще в 2010 році тодішній міністр економіки (а сьогодні заст. Голови адміністрації президента) говорив, що “Криза останніх років показала, що одним партнером захоплюватися не можна та й невигідно”. Того ж року Білорусь усіляко намагалася відтягнути вступ до у Митного Союзу. “Допомогли” Росії провокації на мітингу протесту після президентських виборів, силовий розгін акції і як наслідок нові санкції ЄС і США. Проте на рівні державних програм затверджені плани “врівноваження” впливу РФ в економіці. Поставлено мету — 30-35% ринки колишнього СРСР, 30-35% — ринки ЄС і США, 30-35% — так звана “далека дуга” — держави, що розвиваються, яким білоруська продукція підходить за зіставленням ціна / якість. На роль важкоатлета, який би міг компенсувати російський вплив, обрано Китай, співпраця з яким є пріоритетною для офіційного Мінська.

У 2014 році процеси ще більш прискорилися. Лукашенко побачив демонстрацію того, що у РФ в гонитві за “геополітичним впливом” немає обмежень — від слова “зовсім”. Мінськ зміг, завдяки своїй позиції щодо України, налагодити діалог з країнами Заходу та отримав (поки РФ загрузла у війні на Донбасі та санкціях) можливості для обережного маневру. Чимала роль тут відводиться Україні: Київ є одним із адвокатів білоруського режиму перед країнами ЄС, український ринок може частково стати заміною російського. Останніх півтора року ініціативи ще важливіші. Україна запропонувала Білорусі:

  • проект перероблення нафти на Мозирському НПЗ, який руйнує монополію РФ на постачання нафти в Білорусь;
  • проект з відновлення водного коридору Е-40 (за річками від Балтики до Чорного моря), що створює можливості для транзиту білоруських вантажів.

Реалізація навіть цих двох планів змінює баланс сил в Білорусі, послаблюючи позиції РФ. Проте Лукашенко розуміє, що миттєвий розворот на 180 градусів від Кремля загрожує принаймні втратою влади з наступних причин:

  • економіка Білорусі все ще залежна від РФ — на частку Росії припадає 41% білоруського експорту;
  • в разі прямого конфлікту Білорусь не може покладатися на масштабну дипломатичну й економічну підтримку інших держав — для ЄС і США Лукашенко “чужий”, Україна банально не має ресурсів, Китай поки ще не так масштабно увійшов у Білорусь, щоб грати роль самостійного фактора, який стимулює Кремль;
  • в інформаційному полі Білорусь відкрита для російського впливу. І тут йдеться не стільки і не тільки про телеканали, скільки про межі сприйняття, що задаються російською культурою (поп-культура, серіали, фільми і таке інше).

У Мінську бачать цю проблему і намагаються її вирішити без зайвої уваги. У країні провадиться досить масштабна зміна кадрів: від сфери економіки до силового блоку. Це не перша і не остання така кампанія, але всіх їх, крім пошуку професійних кадрів, об’єднує одна загальна характеристика: надмірно активні та самостійні “прихильники російського світу” поступово видавлюються з держапарату. Не одразу (це може стати причиною втручання Кремля), а поступово, галузь за галуззю.

Варто відзначити, що авторитарний стиль правління Лукашенка зіграв тут з росіянами злий жарт: свого часу РФ вітала репресії проти прозахідної опозиції, введення контролю над фінансуванням неурядових організацій та політичних партій. Але коли це знадобилося, ті ж самі механізми стали застосовуватися щодо одержувачів допомоги від Росспівпраці, Фонду Горчакова та просто грошей від російських олігархів. Тому в Білорусі не існує серйозної структурованої проросійської політичної сили. Крім того, найбільш активні спроби створення таких закінчувалися знищенням структур і ув’язненням ініціаторів (природно, зі звинуваченнями, не пов’язаними з політикою).

Другий напрям — робота в інформаційному полі. Ще на рубежі 2015 роки я відзначав, що в Білорусі фактично проводиться стратегічна інформаційна операція. Влада поступово зміщує “маркери ідентичності” населення, віддаляючи його від “російського світу”. Прямого протиставлення не було, грали тонше: наприклад, пам’ятник “воїну, захиснику російського світу Олександру Невському”, був поставлений на прохання російської сторони. Але в Білорусі він називається “пам’ятник Олександру Невському — чоловіку вітебської княжни”. Тобто, немає воїна, а є всього лише іноземець, який вдало одружився. Поступово ці процеси набули обертів і отримали назву “м’якої білорусизації”, цей термін кінець кінцем застосував щодо до своєї політики і сам Лукашенко на недавньому виступі на ІІ З’їзді вчених Білорусі. “Дорікають, що влаштував м’яку білорусизацію! Мені що, германізацію влаштувати?” — заявив білоруський президент.

Білорусь хоче розлучитися з Росією з мінімальними конфліктами. Наприклад, пам’ятник “воїну, захиснику російського світу Олександру Невському” на прохання російської сторони був поставлений, але він називається “пам’ятник Олександру Невському — чоловікові вітебської княжни”. Тобто немає воїна, а є всього лише іноземець, який вдало одружився.

До речі, попри залежність від російського інформаційного поля, робота влади в інформаційному полі дає перші результати. Так, згідно з даними соціологічних опитувань, проведених у Білорусі як провладними, так і опозиційними структурами, від 17 до 25% опитаних (залежно від часу опитування) на питання “що ви будете робити, якщо РФ спробує анексувати Білорусь або її частину силовим шляхом?” обирають відповідь “чинити опір зі зброєю в руках”. Вітали б такий розвиток подій від 7 до 10% опитаних. З іншого боку, ці дані не можна ідеалізувати — події щодо до анексії Криму білоруси здебільшого вважають дії РФ “виправданими” — значно менше, ніж в самій Росії, але все одно досить багато, хоча відсоток таких і зменшується з року в рік.

Природно, такі тенденції не надто тішать Кремль, але поки не вирішено “українську кризу” і немає перспектив простого виходу Росії з-під санкцій, силовий варіант занадто ризикований. Зміна через внутрішні політичні процеси малоймовірна, оскільки, як я вже зазначав вище, Кремлю в Білорусі здебільшого немає на кого покладатися. Залишається шлях, який і реалізує Росія упродовж останніх років:

  • вплив через свої інформаційні ресурси;
  • спроби створення лояльних (і часто полумілітарних) формувань, насамперед, під крилом РПЦ;
  • провокації всередині самої Білорусі спрямовані на розгойдування ситуації та провокацію репресій з боку влади щодо опозиції. Це, за задумом організаторів, порушить один із процесів, що вже почалися. Зокрема, консолідацію колишніх супротивників у галузі захисту незалежності й економічних перетворень, а так само може спричинити чергове погіршення відносин із Заходом;
  • провокації в інформаційному полі (і не тільки), спрямовані на зрив міждержавних проектів, які ослаблюють вплив РФ і на розрив відносин Білорусі з країнами, які виступають в ролі “адвокатів Мінська”. Насамперед, це стосується України, де за 2017 рік в інформаційне поле було вкинуто безпрецедентна кількість тем про “загрозу з боку Білорусі”. Закінчилося все провокаціями вже проти громадян України.

Чим відповідає Мінськ

  • до появи “Справи Білого Легіону” — обвинувачення частки правих активістів і їхніх прихильників (зокрема й у силових органах Білорусі) у створенні організованих груп задля зміщення чинної влади;
  • до програшу в інформаційному протистоянні з висвітлення навчань “Захід-2017” на зовнішніх ринках, насамперед, на українському;
  • до неадекватної і запізнілої реакції на викрадення Павла Гриба, відсутність чітко озвученої позиції, а також до запізнілої реакції на витік інформації про затримання українського журналіста.

РФ через свої медіа-канали та через РПЦ організовує інформаційну хвилю, спрямовану на зрив дистанціювання Мінська від Москви (зокрема, безпосередньо звинувачує білоруську владу в “зраді”).

Все це супроводжується млявими торговими війнами.

Природно, реакція Лукашенка мала виявлятися, і природно, що по-справжньому дієві заходи відрізняються від гучних заяв по телевізору. Так збіглося, що осінь 2017 року стала часом “підрахунку результатів”.

Навіть КДБ Білорусі напередодні ювілею відомства відзначився новою експозицією свого музею, де вже немає місця для “російського світу”, але докладно розповідається про героїв антиросійських повстань XIX століття.

“Справу Білого Легіону” було передано з КДБ до Слідчого Комітету, де його і закрили через “малозначність”. У силових структурах почалися кадрові зміни. Зокрема, було відсторонено від роботи все керівництво Оперативно-аналітичного центру (ОАЦ) при президентові (спецслужба, відповідальна за інформаційну галузь та аналіз загроз). Кілька днів тому ОАЦ очолив виходець зі Служби безпеки президента. Сама СБ так само отримала нового начальника. Про масові кадрові зміни в КДБ поки не повідомляли, але передача резонансних справ іншим відомствам, посилення зв’язку ОАЦ-СБ може свідчити про поступовий переділ впливу з-поміж силовиків.

Ці ходи покликані змінити систему аналізу інформації, вироблення алгоритмів дій. Водночас надсилаються сигнали зовсім іншого характеру. В кінці 2016 року було заарештовано авторів російського ресурсу “Регнум”. Восени 2017 року до них були висунуті обвинувачення в “розпалюванні міжнаціональної ворожнечі групою осіб” — це від 7 до 12 років позбавлення волі. Суд над ними почався 12 грудня.

Російській православній церкві також були послані недвозначні сигнали:

  • засуджений священик РПЦ, колишній духівник “Російської національної єдності” — формально за зберігання зброї, але в ЗМІ його називали не інакше як “батюшка зі свастикою” через велике тату на тілі “батька”;
  • було заарештовано і віддано під суд священика РПЦ з Петербурга. Обвинувачення… сутенерство — батюшку затримали під час облави в борделі та з’ясували, що він відправляв дівчат “попрацювати” до РФ;
  • було затримано священика РПЦ за… збут фальшивих російських рублів.

Сигнали прийняв клір РПЦ — восени Мінська єпархія відмовила в проведенні молебню учасникам автопробігу-хресної ходи, який проводив НСД під егідою тієї ж самої Російської православної церкви. Білоруські священики відмову пояснили просто: “нам не по дорозі з тими, хто не визнає самостійність нашої держави”.

Наступний крок, який напрошувався — переслідування прихильників “російського”, які воювали в Донбасі. Що і було зроблено: якщо до 2017 року колишніх бойовиків судили за статтями, не пов’язаними з війною (ухилення від аліментів, зґвалтування) і відправляли лікуватися від алкоголізму в ЛТП, то восени підхід змінився:

  • 26 вересня за найманство був засуджений на два роки обмеження волі бойовик “ДНР” з міста Постави (він, щоправда, потім втік в Україну);
  • 16 листопада — засуджений до обмеження волі бойовик “ДНР” з Річиці;
  • 14 грудня — два роки колонії отримав бойовик “ЛНР” з Солігорська.

До речі, з тих, хто воює стороні України теж засуджено двох: боєць із прізвиськом “Терор Машина” за злочини, вчинені в Білорусі до початку війни в Україні, і боєць Правого сектору, який приїхав на Мінський залізничний вокзал в бронежилеті з пістолетом, гранатою і грамотою від “Правого Сектору”. Хлопця, на жаль, засудили, але за статтею за незаконне переміщення зброї. 2017 року судів щодо добровольців, які воювали за Україну, не було.

Якщо підвести риску: процеси (вибачте, звучить двозначно) в Білорусі набувають обертів. А це означає, що, з одного боку, в країні відбуватимуться цікаві зрушення, з іншого — РФ буде всіляко намагатиметься на них вплинути. Як це варто сприймати в Україні? Спокійно і з розумінням того, що Білорусь “і не друг, і не ворог” — Мінськ вирішує свої власні проблеми. Так, у списку завдань країни-сусідки послабити вплив РФ, але до її цілей не належить ескалація конфлікту на своїй території або гучна заява про “європейський вектор розвитку”. Також не буде демократизації — загравання з національною ідеєю та демократичні процедури, як кажуть в Одесі, дві великі різниці. А Україні варто стежити за процесами, допомагати там, де інтереси Білорусі збігаються з українськими, і захищати своє в інших галузях.

Залишити Коментар