Якщо у січні можна було виділити якісь вузлові події і дати через них оцінку стану російської системи авторитарної рівноваги, то лютий 2018 року виявився абсолютно іншим за характером. Цей місяць був калейдоскопом безлічі дрібних і, на перший погляд, непоказних подій, сконцентрованих навколо ніким не названої проблеми. Йдеться про страшну порожнечу на місці того, що в сучасних бюрократичних державах веберівського типу прийнято називати суверенітетом. І все, що сталося в лютому, – не більше, ніж ознаки прориву цієї порожнечі назовні і гарячкові спроби залишків влади прикрити її.
Читайте також Тріщини в моноліті: хроніка січня 2018 року
Перша велика тема – президентські вибори, до яких залишилося три тижні. У всій сучасній політичній історії Росії ще не було настільки безглуздої кампанії. Парадоксальним чином, головним учасником оголошеного Олексієм Навальним «страйку виборців» виявився Володимир Путін. Раціонально складно пояснити причини повної незацікавленості і навіть навмисної відстороненості російського президента у власних президентських перегонах. Навіть порівняно з виборами 2012 року, результат яких був також відомий з моменту оголошення списку кандидатів, порожнеча на місці влади очевидна. У 2012 році Путін збирав масові мітинги на свою підтримку, «працював» на мобілізацію електорату (чого тільки вартий мітинг у Лужниках), випускав програмні статті і з’являвся на телебаченні. Нині ж він зник із публічного простору.
Те ж саме можна сказати і про інших кандидатів. Місяць тому допускалося, що у зв’язку з економією ресурсів певна частина цих осіб збирається сконцентрувати свою агітацію останнього місяця перед виборами. Але й цього не сталося. Варто замислитися про те, що може надати сенс виборам за їх межами. Ризикну припустити: те, що ми спостерігаємо зараз, станетпочатком процесу трансформації всієї російської політичної системи у щось нове. І тут може бути два варіанти.
Перший – це перехід до закритої авторитарної системи, до фашизму вже у прямому сенсі слова, коли факт злиття суверена і суверенітету буде закріплений у тому чи тому вигляді і в юридичному сенсі. До 2018 року легальність політичного процесу залишалася серед пріоритетів російської влади, як і дотримання букви закону. Формально джерелом влади в країні залишався народ, а Путін лише одним з можливих кандидатів, нехай і найкращим. Лютий же продемонстрував, що влади в раціонально-бюрократичному розумінні в Росії не залишилося, на її місці – порожнеча, що закривається фігурою суверена у його до-модерновому розумінні. Історик Ернст Канторович свого часу виділив «два тіла короля» – одне фізичне, яке може померти, а друге – втілення суверенітету, що йде від божественної влади і є незнищенним. Саме таким сувереном постає Путін, тепер з однією принциповою відмінністю. У традиційній до-модерновій структурі у суверенітету є джерело – божественне і природне право, у випадку ж із сучасною Росією джерелом влади стає чиста «воля до влади» у її ніцшеанському розумінні. Але ні закону, ні особистих уподобань, ні навіть суспільної моралі – тільки нескінченна боротьба всіх проти всіх, над якою і підноситься суверен, як єдиний гарант підтримки видимості порядку. У разі, якщо всередині системи її найбільш вольова частина вирішила закріпити цей стан хаосу як основу російського політичного простору в найближчі після президентських виборів місяці, ми неминуче побачимо трансформацію конституції зі створенням нового неформального посту «батька нації» і паралельне посилення внутрішньоелітної боротьби, в якій «горе переможеним».
Ознаки цього сценарію видно було у 2017 і в лютому 2018: вироки Олексію Улюкаєву і Микиті Білих, арешт вищої дагестанської регіональної еліти. Питання не в тому, винні чи ні у висунутих звинуваченнях засуджені чиновники. У феодальній системі годувань невинних в раціонально-юридичному сенсі немає. Важливо, що на відміну від процесу Михайла Ходорковського у 2003 році вкрай суворий вирок був винесений членам еліти, повністю лояльним до Путіна і його сім’ї, без будь-яких натяків на політичну самостійність. У таких умовах жоден регіональний «князь» або системний ліберал не зможе почуватися в безпеці, не кажучи вже про будь-яких реальних опозиціонерів. Машина терору перейшла на нову швидкість, і зупинити її буде не до снаги навіть вищому суверену без зміни самої системи владних відносин. Тільки безглуздість, абсурдність і непередбачуваність влади, не стримуваної нічим, яка не визнає ні друзів ні ворогів, буде підтримувати порожнечу в серці російської державності. Є, правда, одна проблема – довго такі режими не виживають.
Невелику надію на мирний сценарій розвитку подій дає Ксенія Собчак і її кампанія. Такий хід можна розцінювати як спробу існуючої системи домовитися зі США про правила перехідного періоду, в разі якщо навіть нова хвиля терору не зможе стабілізувати руйнацію авторитарної рівноваги. Звідси і позов про нелегітимність 4-го президентського терміну Володимира Путіна, і той факт, що більшу частину своєї медійної кампанії Собчак провела у Вашингтоні, а не в Росії. Те, що будь-яка трансформація режиму в нинішній Росії можлива тільки в міжнародному контексті – сформований факт, обумовленої всією політикою Кремля з 2014 року. Накопичено надто багато суперечностей і претензій, ціна яких може бути непідйомною для російської еліти як в економічному, так і в символічному плані. Відмова від авторитаризму і перехід до демократії неминуче призведе до загострення питання повернення Криму, виплати репарацій Україні, судів над російськими військовими злочинцями в Сирії, розплату за втручання у вибори в західних країнах і так далі. Утворюється замкнене коло. Російська еліта, включаючи Путіна, явно хотіла би повернення партнерських відносин із Заходом, хоча б заради збереження капіталів. Однак ціна цих відносин поза контекстом «великої угоди» виявляється більшою за продовження конфронтації і веде до ще серйозних внутрішньо- і зовнішньополітичних ризиків. При цьому для Заходу питання «пробачення» російською елітою безпосередньо пов’язане з проблемою недопущення відродження авторитаризму в країні. У будь-якому разі питання доведеться вирішувати, відвернутися від нього не вдасться.
Приховані спроби створити мости для пост-путінської Росії зі США робляться вже зараз. Недарма у новому розслідуванні Олексія Навального про корупцію Олега Дерипаски чітко простежується намір домогтися визнання Заходом легітимності Навального як лідера російської опозиції. Робиться це через розвиток ним теми зв’язку російського режиму з президентської кампанією Дональда Трампа – єдиний момент з його нового антикорупційного розслідування, що привернув увагу зарубіжних ЗМІ. Отже, підвищується цінність і зрозумілість Навального для американської еліти, для якої Трамп залишається головним джерелом роздратування і ненависті. Так, кампанія Ксенії Собчак і діяльність Олексія Навального працюють як частини одного сценарію, спрямованого на створення резервної системи безпеки на випадок неконтрольованого краху нинішньої путінської авторитарної рівноваги.
Друга гучна тема лютого – війна в Сирії. Ще минулого місяця з початком турецької операції в Афріні було очевидно, що російське втручання в громадянську війну до 2017 року перестало приносити навіть гіпотетичні вигоди для країни, проте саме лютий став фатальним місяцем не тільки для сирійської кампанії, але і для всього російського військового імперіалізму. У ніч з 7 на 8 лютого російські збройні сили зазнали найбільшої поразки у своїй новітній історії з часу першого штурму Грозного в 1994-1995 році. Число загиблих російських солдатів/учасників приватної військової кампанії в результаті невдалої атаки на курдсько-американські позиції вимірюється сотнями. Була продемонстрована повна нездатність вести бойові дії з регулярними підрозділами, що володіють авіаційною підтримкою і системами зв’язку. Стало ясно, що, по суті, російська армія – військово-поліцейські сили, здатні вести боротьбу тільки зі слабким суперником з таким самим застарілим озброєнням.
Але не це головне у сирійському розгромі. Всі загиблі того дня в Сирії солдати були моментально позбавлені людських прав: Російська держава позбавила їх навіть права на існування як в юридичному, так і у фізичному сенсі. У невидимого президента з невидимим народом можуть бути тільки невидимі солдати. Зрозумілі раціональні причини такої поведінки: визнання одномоментних втрат такого масштабу неминуче призведе до публічної дискусії про реальну силу держави, якості армії і управління – до тієї самої політики як до діалогу різних сил про питання влади, яку протягом 18 років виганяли з публічного простору. Але і мовчання за загиблими губить режим, руйнуючи останні легальні принципи його існування.
Ще більша небезпека для режиму – мовчанка у відповідь на найбільшу воєнну поразку, вона порушує всю логіку підвищення ставок, розпочату у 2008 році мюнхенською промовою російського президента. Ба більше, опублікований минулого місяця неофіційний список санкцій і офіційні звинувачення вже цього місяця 13-ти росіян у втручанні в американські вибори ставлять під удар всі вивезені російською елітою на Захід капітали. А їхня безпека трималася на страхові перед військовою міццю і непередбачуваністю путінського режиму, який змушений постійно підтримувати свою військово-патріотичну складову.
Коли джерелом суверенітету є тільки воля до влади, єдиною формою зовнішньої політики стає або переможна війна, або мовчання, навіть якщо загинуть десятки тисяч. І тут видно пастку, в якій опинився російський авторитарний режим. Та зовнішня політика, яка відповідала б його внутрішній будові, неможлива через брак ресурсів (дипломатичних, військових і фінансових). Але без зовнішньої політики постійної війни і постійного руху рівень агресії і терору всередині країни доведеться підвищувати ще більше, ніж він є зараз. Тому, незважаючи на всю ірраціональність подібної поведінки, агресія зовні триватиме, хоча її цілі можуть змінюватися. З обговорюваних останніми місяцями – Судан, Лівія та Афганістан. При цьому в Сирії почалася нова операція зі знищення противника, нездатного опиратися, – району Східної Гути, заради початку якої Росія порушила нею ж організоване перемир’я.
У цьому контексті цікавий розвиток ідеї введення миротворчого контингенту на Донбас. Очевидно, що Кремль змирився з тим, що військовим шляхом проблему України не вирішити і потрібно зняти хоча б це питання з основного порядку денного. Однак в тому разі, якщо всі інші варіанти зовнішньої експансії для режиму виявляться закритими, або через брак військових можливостей, або від активної протидії з боку США – Україна знову стане основною метою військової агресії путінського режиму. Доти ставка буде зроблена на поглиблення внутрішнього розколу в країні по лініях соціально-економічної напруженості, особливо в контексті об’єктивних реально існуючих проблем і наближення виборчого циклу.
І наостанок слід сказати про подію, яка може стосуватися кінця січня, але ідеально описує проблеми російської влади, що вирвалися назовні в лютому. Йдеться про заборону прокату британського фільму «Смерть Сталіна». Тоді як, це, можливо, найпотужніший твір про природу влади в Росії і найоб’єктивніший погляд на радянську історію. Річ у тім, автори не мають взагалі ніяких уподобань, стриманості, пієтету або ненависті до радянської епохи. Немає потреби прикрашати радянську дійсність або навмисне згущувати фарби. І результатом такого погляду стала картина, в якій, незважаючи на увесь жах і нелюдяність (у фільмі це показано дуже прямо), влада – жалюгідна й убога. Тут, до речі, доводяться розслідування Навального. Адже, абстрагуючись від їхніх політичних завдань, у своїх відео Навальний показав блиск і злидні сильних світу цього від російської еліти. Той самий Олег Дерипаска, переможець кривавої «алюмінієвої війни» у 1990-ті, публічно обурюється від двох картинок в Інтернеті, відчуває на собі ефект Стрейзанд і проходить через приниження в соцмережах і тисячі безкарних образ від користувачів Інтернету в коментарях. Алішер Усманов – наймогутніший бізнесмен, був змушений записувати відеозвернення, з яких у соцмережах зробили сотні демотиваторів, що завдали його статусу більше шкоди, ніж усі скани документів, опубліковані Навальним. При цьому, незважаючи на всю видиму слабкість, воля російської влади може зламати будь-яку окрему людську долю.
І саме ця слабкість у поєднанні з жахом створює повну картину російського політичного режиму. Зрозумілий страх владної еліти поглянути в дзеркало. Річ не в тім, що мертвий Сталін лежить у своїх екскрементах, а в тому, що, повертаючись до «двох тіл короля», сама ніцшеанська воля до влади виявляється рано чи пізно у такому непривабливому стані. І, на жаль, без зміни існуючої політичної моделі саме це майбутнє – неминучий фінал путінського режиму.
Як уникнути такого фіналу – головна загадка для російської і навіть світової еліти. Порожнеча, що ховається за тонкою шкіркою, непідвладною ніяким законам влади, на місцях закону і суверенітету в Росії може поглинути не тільки капітали путінських олігархів, а й усю європейську стабільність. Однаково невтішні як перебування Путіна при владі, так і його раптовий неконтрольований відхід. По суті, залишається або відтягувати неминуче з надією на диво, або намагатися підготувати варіант безболісного транзиту влади.