» Без категорії » Тріщини в моноліті: хроніка січня 2018 року

Тріщини в моноліті: хроніка січня 2018 року

Автор: Павло Щелін, асоційований експерт Українського інституту майбутнього

Цим текстом Український Інститут Майбутнього розпочинає серію нарисів про найважливіші події за минулий місяць, що сталися в Росії, або безпосередньо пов’язані з нею. Звично січень вважають  періодом затишшя, проте цьогоріч він виявився вкрай багатим на інформаційні приводи, частина з яких важлива і для стороннього спостерігача. Вони стежать за маркерами, що дозволяють відстежувати траєкторію майбутнього розвитку російської авторитарної рівноваги.

Таких, на мою думку, в січні було чотири: два всередині Росії і два у сфері її зовнішньої політики. А саме:

  1. оприлюднення «кремлівської» доповіді, складеної ЦРУ за дорученням конгресу США,
  2. обстріл російської авіабази Хмеймім і наступ турецької армії на Афрін;
  3. акція «бойкоту виборів» 28 січня, здійснена Олексієм Навальним і його прихильниками
  4. і, нарешті, satisfaction флешмоб.

Під час підготовки доповіді про прогноз розвитку Росії на 2018 рік, виконаного на замовлення Інституту майбутнього, я виділяв такі імперативи російської внутрішньої і зовнішньої політики:

  • вихід із зовнішньополітичного тупика глухого кута, створеного агресивною політикою і конфронтацією з ЄС та США;
  • надавання гарантій особистої безпеки еліті, у тому числі — Володимиру Путіну;
  • утримання влади всередині країни або, щонайменше, забезпечення контролю над змінами на фоні посилення соціально-економічної кризи в країні.

Якщо виходити з цих «надзавдань», то січень став суперечливим місяцем для російського керівництва як усередині країни, так і за її межами.

Турецький торг

Незважаючи на заяви про здобуту перемогу ході під час «антитерористичної» операції в Сирії, російські війська продовжили перебувати в країні, зазнавати втрат, а Сирія залишилася полігоном, де різні регіональні сили вирішують свої суперечки. Зокрема, під час атаки авіабази у Хмеймімі у ніч з 31 грудня на 1 січня було знищено 7 літаків. Зауважу і те, що на другому з половиною році війни Росія так і не стала головним гравцем в регіоні не тільки порівняно зі США, але і з Туреччиною.

20 січня турецька армія почала операцію зачистки Афрінського кантону – курдської території між двома зонами, контрольованої протурецькими підрозділами. Ця подія однаково важлива як з ідеологічного, так і з практичного погляду.

По-перше, цього дня, по суті, було зруйновано останній аргумент, який прикривав легітимність російської військової присутності в Сирії. Той факт, що Росія погодилася з цією операцією, незважаючи на всі обіцянки захищати територіальну цілість Сирії, позбавляє режим Путіна досить важливої для нього формальної легітимності у зовнішній політиці.

По-друге, наступ на Афрін прямо пов’язаний з питанням прокладання через Туреччину маршруту газопроводу в обхід України. Рівно за день до початку операції 19 січня було погоджено прокладання другої труби газопроводу «Турецький потік» у винятковій економічній зоні Туреччини. По суті, курди стали розмінною монетою в цьому торзі, який триває з початку російсько-української війни. Росії життєво важливо прокласти маршрути в обхід України до 2019 року, тоді закінчується і термін дії російсько-українського контракту про транзит російського газу в Європу. При цьому ще у 2015 році Росія заявила про його припинення після завершення поточного контракту. В іншому разі їй доведеться домовлятися з Україною і, щонайменше, ці переговори Москва починатиме на невигідних позиціях.

Нині потужностей Північного потоку недостатньо, щоб компенсувати потенційну втрату українського транзиту, проект «Північний потік-2» перебуває у невизначеному стані через опір багатьох країн ЄС, які виступають проти російської енергетичної залежності. Тому газопровід через територію Туреччини – принципове завдання нинішнього режиму, від якого залежить його економічне виживання. Це чудово розуміє і використовує заради своїх цілей і завдань турецький президент. І найважливіше у цій історії – суб’єктність гравців. По суті, не Росія тисне на Туреччину, але остання грає потребами Росії, виторговуючи нові зони впливу в регіоні за найменше рішення стосовно газопроводу. Можна з упевненістю очікувати нових поступок з боку Росії щодо Сирії у 2018 році – поки ще не узгоджені точка входу газопроводу на турецьку територію і маршрут його проходу територією країни.

Підбиваючи підсумки цієї теми, слід зазначити, що всі розмови про велич Росії або її статус наддержави виявляються перебільшеними, якщо пильно придивитися. Регіональна держава – Туреччина – диктує Москві свою волю при тому, що остання вкрай обділена ресурсами тиску у відповідь. Авантюра в Сирії показує межу реальних військово-політичних можливостей режиму Володимира Путіна проектувати свою силу за межами країни і досягати силою економічних завдань.

Санкційний список?

У ніч на 30 січня ЦРУ опублікувало очікувану «кремлівську» доповідь, складену за дорученням Конгресу США. Реакції експертного співтовариства на неї розділилися діаметрально протилежно: доповідь характеризували і як «пшик», створений заради форми, і як ультиматум Кремля.

На перший погляд, результат шестимісячної роботи ЦРУ має бляклий вигляд, особливо, коли знаєш поставлені перед відомством завдання. Конгрес США доручив скласти список високопоставлених російських політиків, олігархів та членів їхніх сімей; з’ясувати наближеність до режиму, розміри статків, їхні зарубіжні економічні зв’язки, а також роль контрольованих ними квазідержавних організацій з описом ролі останніх у російській економіці, структури власності, зарубіжних зв’язків. Наостанок знадобилися ще й детальний опис активності вищезазначених осіб в американській економіці й інформація про те, як вторинні санкції можуть вплинути на фінансові та боргові зобов’язання цих структур і осіб. На жаль, нічого цього у відкритій частині доповіді – а це всього 9 сторінок — у тому числі 7 зі списком 210 прізвищ, не представлено.

Аби зрозуміти, чому доповідь вийшла саме такою, не вдаючись до конспірологічних теорій про чергове втручання всесильних російських спецслужб, необхідно усвідомити тезу: будь-які такі списки в США – це, передовсім, внутрішньополітична історія. Поки гілки влади в країні, як і раніше неефективні і навіть частково паралізовані через протистояння між президентом з одного боку і Демократичною партією з другого. Іншими словами, зараз ухвалення будь-якого рішення в США вкрай ускладнене і забюрократизоване, а сторони прагнуть максимумамльно нашкодити один одному. Так, Конгрес не дає Дональду Трампу здійснити імміграційну і податкову реформи, і такий «беззмістовний» підсумок роботи ЦРУ над дорученням Конгресу цілком може бути своєрідною відповіддю Президента, демонстрацією його можливостей.

Однак настільки «формальний» характер доповіді зовсім не означає тріумфу російської дипломатії. Навпаки, навіть у такому вигляді доповідь – перший по-справжньому потужний етап тиску на російські еліти. Публікація списку ЦРУ, насправді, не призведе ні до яких негайних наслідків, але вона створює зовсім інші стратегічні рамки взаємодії Росії і США.

По-перше, бувши раз ухваленими й опублікованими, бюрократичні рішення наповнюються власною логікою і змістом. Вони набирають власної інерції, яку в майбутньому облишити вкрай складно. Класичним прикладом є поправка Джексона-Веніка, внесена у 1974 році до закону США, який обмежує торгівлю з країнами, що перешкоджають еміграції, і скасована щодо Росії тільки у 2012 році – через 21 рік після розпаду СРСР і зникнення будь-яких перешкод для міграції євреїв до Ізраїлю. У такий спосіб, навіть в його нинішньому вигляді, список створює можливість для конгресменів, експертів та інших зацікавлених чиновників почати подальшу роботу з наповнення його змістом і практичним змістом – було б тільки бажання. А воно є, надзавдання Демократичної партії і ліберального істеблішменту в США –  довести, що Трамп переміг на виборах в результаті дій Росії, а не через провал політики Демократів. Іншими словами, цей список — частина великої внутрішньоамериканської історії, в якій режим Путіна – одна з розмінних монет.

По-друге, настільки великий список прізвищ, до якого внесена уся російська політична й економічна еліта, незалежно від бажання укладачів створює символічний перелом в російсько-американських відносинах. По суті, весь режим Путіна оголошено недоговороспроможним, а над кожним прізвищем у цьому списку нависає постійна загроза і ризик щодо активів та членів сімей. Той факт, що небезпека неформалізованих швидше погіршує ситуацію для фігурантів: невідомість і очікування удару – значно стресовіше середовище, аніж чіткі ворожі рішення. А стан стресу – не найкращий час для ухвалення будь-яких рішень як у внутрішній, так і в зовнішній політиці. Однак саме в таких умовах вона тепер змушена здійснюватися в Росії, погіршуючи і без того низьку якість державних рішень.

Логіка бойкоту

У російській внутрішній політиці головним фактором, що визначає контекст найближчих трьох місяців, є Президентські вибори 18 березня. Тому найгучніша політична подія січня напряму пов’язана з ними, а саме: акція бойкоту виборів, розпочата 28 січня Олексієм Навальним і його прихильниками.

Формально 28 січня можна назвати  провалом всієї агітаційної кампанії Навального періоду 2017-2018 року. Якщо на антикорупційні мітинги на його заклик 26 березня 2017 року на вулиці російських міст вийшли сотні тисяч людей, враховуючи приблизно 20-25 000 — у Москві, то 28 січня 2018 року загальна кількість учасників акції у Росії навряд чи перевищувала 15-20 000. Причин можна виділити кілька.

По-перше, це нездатність самого Навального домовлятися. Вінне є коаліційним лідером і не може налагодити співпрацю із іншими опозиційними силами.

По-друге, це зміна порядку з соціально-мобілізуючого на політично-радикальний. Вимоги бойкоту і легітимності – політичні вимоги, що вже другий рік залишаються непопулярними у вуличній політиці. Російське суспільство вкрай атомізоване і політикою не цікавиться, тож очікувати масових політичних демонстрацій на захист Навального і його права обиратися було б наївно.

Однак,  з погляду еволюції російської політичної системи, ідея бойкоту виборів і влади, висунута найпопулярнішим вуличним політиком у країні, дуже важлива. По суті, можна говорити про усвідомлений перехід Навального і його прихильників на новий рівень – у перспективу створення альтернативної системи влади і, зрештою, силового протистояння з режимом. Наведу цитату найближчого прихильника Навального Володимира Мілова: “Зараз історичний момент такий, що ситуація швидко переходить у площину “або ми їх, або вони нас”. У Росії, поки що на вербальному рівні, наростає ситуація прото-громадянської війни. Два табори вже не можуть мирно ужитися один з одним. Усе йде до конфронтації… Ми повільно, але правильно (а може, і не повільно) йдемо до глобального з’ясування, хто кого… Проти сили може бути тільки інша сила. Давайте покажемо її їм і доб’ємося чесних конкурентних виборів. Як не 18 березня, то пізніше, коли завгодно. Я іншого виходу не бачу”

Така ж думка висловлена у статті російського політолога Олександра Киньова, яку у своїх виступах як Навальний, так і Леонід Волков описували як “правильну і чудову”. Киньов пише про те, що “стратегія нової більшості – це все-таки стратегія реальної боротьби за владу як мінімум на рівні завоювання політичного впливу”.

У зв’язку з цим виникають два питання, за якими необхідно стежити у 2018 році. Очевидно, що Навальний і його оточення або примирилися, або майже примирилися з неминучістю силового протистояння з владою у певний момент. Однак поки  ця теза не поширюється між їхніми прихильниками.

Так, перший нез’ясований момент – чи готове ядро його прихильників, ті 15-20 тисяч, готових виходити за Навального на вулицю в будь-якому випадку, до сутичок із поліцією.

Другий момент – як Навальний планує мобілізувати на це завдання менш радикальну частину російської опозиції. Іншими словами, як він збирається вивести на вулиці хоча б стільки ж людей, скільки вийшло 26 березня і 12 червня 2017 загалом по Росії і 6 травня 2012 року в Москві на Болотну площу. Без цього весь пафос нового порядку щезне за кілька місяців.

Замість висновку, або Кінець міфу про “духовність”

Останньою значною політичною подією січня стала зовсім неполітична історія.

16 січня на YouTube був опублікований запис, в якому курсанти Ульянівського інституту цивільної авіації у спідній білизні, взутті, ременях  і формених кашкетах танцюють під пісню Satisfaction Бенні Бенассі. У відповідь російська пропагандистська машина і традиційні борці за моральність спробували почати кампанію загальнонародного обурення цим актом культурного вільнодумства і, по суті, мимовільним і навмисним викликом усій імперській культурі війни і мачизму. Губернатор Ульянівської області Сергій Морозов створив спеціальну комісію “для перевірки факту виникнення в Інтернеті відеозапису з напівголими курсантами Ульянівського інституту цивільної авіації імені Б.П. Бугаєва”.

Однак у відповідь в мережі почалася хвиля схожих роликів на підтримку курсантів. У флешмобі взяли участь студенти Ульянівського і студентки Рязанівського сільгосптехнікуму, учні будівельного коледжу, студентки-медики з Дімітровграда, курсанти суворовського і морехідного училищ, пенсіонерки з Петербурга і десятки інших. Незважаючи на нібито несерйозність цієї події, по суті, вона змушує переглянути базові припущення про всенародну підтримку імперського курсу, протистояння з Заходом і про особливий шлях розвитку Росії, декларовані російською владою.

Усе це – вигадані владою міфи для керування населенням, його страхами і комплексами. У культурному плані розрив між тим, що декларується пропагандою, і тим, як живе суспільство, продовжує наростати. І те, що зараз цей розрив зовсім не політизується, не означає що він таким не стане з непередбачуваних причин. (Колись саме через незнання елітами СРСР свого суспільства виявилося, що на їх захист добровільно не готовий вийти жоден член багатомільйонної комуністичної партії). І тоді на порожніх вулицях навіть 100-200 000 потенційних прихильників Навального зможуть стати силою.

Танець студентів продемонстрував порожнечу замість суспільного договору або містичної харизми Путіна в основі суверенності російського режиму. Поки немає безпосередніх загроз авторитарній стабільності, здатних завтра його перекинути. Але нічого не врятує від непередбачених випадковостей у майбутньому. І суспільство, й еліти, і політики перебувають в очікуванні Події, яка розворушить мертве середовище. Хтось бачить у ній можливість, хтось боїться, але поступово складається консенсус, що нинішня модель влади не працює у жодній зі сфер суспільного життя.

У такому середовищі навіть мікротріщини в моноліті влади, міцному тільки зовні і порожньому зсередини, може бути достатньо, щоб у певний момент система похитнулася.

Залишити Коментар