Суд присяжних: від імітації до справедливого народного правосуддя / Український інститут майбутнього

Суд присяжних: від імітації до справедливого народного правосуддя

02.05.2018

Матеріал був опублікований у виданні "Дзеркало тижня" (ZN №1191, 28 квітня — 11 травня)

Рішення судів у складі присяжних часто-густо не подобаються владі. 

Свого часу відомий німецький публіцист Людвиг Берне сказав: "Справедливість — такий же необхідний для життя продукт, як і хліб". 

Справедливість як механізм стримування не дає змоги праву коїти зло, порушувати принцип рівності та природний розподіл речей, природний світоустрій, тому не дивно, що однією з основних функцій демократичної держави є забезпечення права людини на справедливий суд. В умовах українського післяреволюційного сьогодення саме невтамований голод на справедливість — причина повільного зростання рівня довіри суспільства до суду. 

Нерідко високе прагнення отримати справедливе судове рішення примушує людей мітингувати під приміщеннями судів, брати в облогу суддів або штурмувати зали судових засідань. Так само нерідко суспільство виправдовує такі дії небайдужих активістів, адже не бачить їм альтернативи. Втім, обираючи між різними формами народного впливу на результат рішення суду, не варто недооцінювати ту, єдину легальну, що з 1996 р. закріплена в Конституції України. 

Статтею 5 Основного Закону встановлено, що народ бере участь у здійсненні правосуддя через присяжних. Це може стати тією панацеєю, котра здатна вилікувати судову систему від несправедливості, а суспільство — від безвідповідальності. Проте з цим маємо величезні труднощі, адже завжди легше один день потримати плакат із гаслом, ніж упродовж тривалого часу нарівні з професійними суддями слухати справу і поставити свій підпис у серйозному документі, виконання якого вплине на долю людини. 

Шестирічний досвід суду присяжних у кримінальному та цивільному процесуальному законах виявив величезну кількість проблем, від нерозуміння громадянами своєї ролі в процесі —і до небажання самих суддів обтяжувати свою роботу додатковими клопотами. Тим часом у світовій практиці розвинений інститут суду присяжних є чи не найкращим індикатором зрілості громадянського суспільства, а вміння суддів, прокурорів та адвокатів працювати з представниками народу, переконувати їх у судових промовах, по праву вважається вищим пілотажем. Суд присяжних як соціально-політичний інститут існує в Англії, США, Канаді, Швеції, Бельгії, Данії, Норвегії, Австрії, Франції тощо. Класична модель цього суду не передбачає змішування ролі професійних і народних суддів. Журі присяжних приймають рішення про винуватість або невинуватість особи, тобто вирішують питання факту, тоді як питання права перебуває в компетенції професійних суддів (США, Англія, Канада, Швеція). Поряд із цією моделлю, існує й інша — з роздільно-спільною колегією, коли після винесення присяжними вердикту остаточне рішення приймається спільно з професійними суддями (Бельгія, Австрія, Норвегія, Німеччина). 

Ця робота, хоч і належить до розряду виконання громадянського обов'язку, не є волонтерством і оплачується. До прикладу, в деяких провінціях Канади рівень оплати праці присяжного сягає 100 дол. на день, а у США день, проведений у суді, оплачується роботодавцем на рівні, не нижчому, ніж платня за звичайний робочий день. Примітно, що виконання конституційного обов'язку не лише заохочується державою матеріально, а й забезпечується відповідним механізмом примусу. Так, у Канаді ігнорування присяжним свого обов'язку без вагомої на те причини карається штрафними санкціями на суму від 25 до 2000 дол., а в окремих випадках — і тюремним ув'язненням.

Здавалося б, зважаючи на такий колосальний світовий досвід, український законотворень точно не повинен мати проблем із вибором моделі суду присяжних, однак самого лише "мавпування", без врахування українських реалій, виявилося недостатньо. 

Відповідно до законодавства України, присяжним є особа, яка вирішує справи у складі суду разом із професійним суддею. Щоб зрозуміти, як це відбувається на практиці, досить просто уявити картину: в залі судового засідання за столом, розрахованим, максимум, на трьох осіб, сидять п'ятеро, двоє з яких одягнені в чорні суддівські мантії, а троє — в повсякденний одяг. Якщо судді пощастить зібрати всіх разом в один день і в одному місці, з виразу облич цих трьох людей добре видно, що вони не зовсім розуміють, що відбувається, що їм робити, для чого їх сюди покликали і чому вже вкотре судове засідання у справі відкладається, якщо ж наче всі на місці. Справді, громадянам важко зрозуміти всі процесуальні тонкощі дійства під назвою "Правосуддя", але чистота дотримання процедури є однією з гарантій реалізації прав усіх учасників судового розгляду, тому процес потрібно знати. За словами деяких служителів Феміди, непоодинокі випадки, коли під час виходу суду до нарадчої кімнати народні судді (присяжні) виходять із приміщення зали суду разом з іншими громадянами, перебуваючи в упевненості, що свою функцію вже виконали. Чому так трапляється? Очевидно, тому, що справжньої цінності участі народу в правосудді українці до кінця ще не усвідомили. Більшість громадян, які не були в суді або не цікавилися судочинством, не здогадуються, що вже понад 6 років в Україні діє суд присяжних. 

Украй рідко на телебаченні можна побачити сюжети про народний суд, у професійних колах ця проблематика вважається вузькою, статус присяжного поки що не є авторитетним. Звісно, можна списувати непопулярність суду присяжних і на неготовність народу бути суддями. Проте коли якась подія резонує в медіапросторі, соціальні мережі тимчасово перетворюються на великі судилища. З цих причин не можна вважати, що українцям байдуже. Здається, проблема суду присяжних лежить саме в обраній моделі його формування й функціонування, а не в небажанні народу долучатися до правосуддя.

Так, згідно з чинним законодавством, присяжним може бути громадянин України, котрий досяг тридцятирічного віку і постійно проживає на території, на яку поширюється юрисдикція відповідного окружного суду. Для затвердження списку присяжних відповідне територіальне управління ДСА України звертається до місцевих рад, які формують і затверджують списки громадян, які відповідають вимогам закону, а головне — дали згоду бути присяжними. Закон встановлює також низку обмежень, щоб унеможливити потрапляння до списку присяжних низки осіб (представників ряду правничих професій, недієздатних громадян, тих, хто досяг 65-річного віку, тощо). Як свідчить практика, наразі немає єдиного уніфікованого підходу до формування місцевою радою списку присяжних. 

Наприклад, у столиці з 2013 р. діє затверджене міською радою положення про порядок формування та затвердження списку присяжних, відповідно до якого формування списку кандидатів у присяжні районних судів міста організовує постійна комісія Київради, до функціональних обов'язків якої входить і питання сприяння роботі судів. Схоже за змістом положення, але вже в 2015 р., ухвалила Львівська міська рада. Зі змісту цього документа випливає, що для вирішення вищезазначених питань було створено спеціальну комісію з формування присяжних і народних засідателів судів м.Львова. Натомість в інших обласних центрах, районах та районах у містах немає документа, який би чітко визначав процес добору присяжних всередині відповідної ради. Таким чином, на відміну від процесу добору кандидатів на посаду судді, кожен етап якого проходить під пильним оком державних органів та громадськості, прозорість механізмів потрапляння тих чи інших осіб у присяжні залишає бажати кращого. Бо ж присяжний під час здійснення правосуддя є носієм судової влади, нарівні з професійним суддею! Він не може утриматись від голосування і підпадає під дію ст. 375 КПК України (постановлення завідомо неправосудного судового рішення). У зв'язку з вище викладеним, важливо виробити єдиний прозорий і зрозумілий механізм формування списку присяжних, аби забезпечити найголовніше — неупередженість і незалежність складу суду. 

Цікаво, що до вирішення цієї проблеми кожна з держав світу підійшла по-своєму. До прикладу, в Англії списки присяжних централізовано формує спеціально вповноважений на це орган — Центральне бюро виклику. Бюро працює на національному рівні й випадковим чином вибирає імена з виборчого реєстру на комп'ютері, беручи до уваги кількість майбутніх присяжних, потрібних для кожного округу. В Канаді потенційні присяжні обираються з числа звичайних громадян, які досягли 18-го віку, випадковим способом зі списків виборців. У близькій за моделлю суду присяжних Франції кандидатів у присяжні обирають місцеві муніципалітети також зі списку виборців. Присяжним у цій країні може стати громадянин Франції, котрий досяг 23-річного віку, вміє читати і писати французькою мовою. Як бачимо, у більшості країн світу присяжним стають із обов'язку, тоді як в Україні — за бажанням. Як і бути судимим судом присяжних у кримінальному процесі можна теж виключно за бажанням обвинувачуваного. 

Очевидно, що "бажання судити" має мотивувати людину бути уважною, відповідальною, пунктуальною, дотримуватися порядку в залі судового засідання, зберігати в таємниці обставини справи, уникати позапроцесуального спілкування зі сторонами процесу. Його реалізація має приносити своєрідну винагороду у вигляді поваги в суспільстві, достойної оплати праці (за чинним законодавством — нарівні з професійним суддею). І якби ця проста формула діяла, конкурс у присяжні був би не меншим, ніж конкурс на посади детективів НАБУ. Проте маємо проблему недобору та відпливу присяжних (яка, ймовірно, пов'язана також із обов'язком для присяжних заповнювати е-декларації). 

Настав час собі зізнатися, що нинішня добровільна система насправді є добровільно-примусовою й не скидається на дійову. Найчастіше до формування списків присяжних ставляться формально, яскраве свідчення чого — левова частка в них працівників сфери освіти і медицини, комунальних підприємств (на які мають безпосередній вплив муніципальні органи), а також осіб, котрі можуть "колись знадобитися" як присяжні (приміром, колишні працівники правоохоронних органів). Це призводить до того, що під час розгляду справ судом у складі суду присяжних не можна бути впевненим у незалежності присяжних, відсутності впливу на них з боку органів, які їх затвердили, їхній високій мотивації відновити справедливість. Візьмімо, до прикладу, суд над екс-беркутівцями, де довго формували склад суду присяжних, які потім одночасно подали заяви про самовідвід (троє основних і двоє запасних). Тоді суд присяжних перетворився на інструмент затягування судового процесу, а мав би стати легальним народним контролером діяльності суддів під час розгляду однієї з найрезонансніших справ Майдану. 

Історія нас учить, що рішення судів у складі присяжних часто-густо не подобаються владі. Однак це є рішення найвищої сили, які отримують легалізацію від Народу. За рік у США присяжні виносять 160 тис. вердиктів, кожен із яких виконується. З цих міркувань, трохи дивним видається існування в національному процесуальному законодавстві можливості апеляційного та касаційного оскарження судового рішення, ухваленого у складі суду присяжних. Є чимало противників розширення компетенції суду присяжних і розвитку цього інституту, які посилаються на нестачу в України фінансових ресурсів. Проте лише повноцінний суд присяжних, що матиме широку компетенцію, формуватиметься у прозорий і зрозумілий спосіб, здатний повернути віру суспільства у справедливість.