У 2014 году ставши випадковим свідком корінної зміни доль двох українських сімей. Мій друг-поляк, одружений з кримською татаркою, змушений був залишити успішний готельний бізнес в Бахчисараї й бігти на історичну Батьківщину. Заради справедливості зазначу, що наміри були іншими – жити в Україні та перевести бізнес на «велику землю» – були надії на ефективний уряд. Надії швидко розвіялися, кредити, видані польськими банками, необхідно було повертати: сім’я перебралася в Познань, створили новий бізнес, дочка пішла до польскої школи.
Ще одна сім’я кримчан жила недалеко від Армянська. З приходом росіян багатодітне сімейство перебралося на велику землю в надії осісти. Але треба було годувати дітей і батьки згадали про легенду про польське коріння. Далі справа техніки – карта поляка, еміграція, свій бізнес, навчання дітей. Але найбільше пощастило їхній старшій дочці: польські педагоги відзначили вокальний дар дівчини, і, за бюджетні гроші, почали розвивати: спочатку додатковими заняттями в школі, а через півроку запросили індивідуального викладача.
Люди втекли від «русского мира» й шукали місце, де осісти, почати все спочатку. І еміграція до Польщі тоді, навесні 2014 року, сприймалася ними як вимушена, тимчасова міра. Сьогодні, якщо перша, «польсько-татарська» сім’я, ще тішить себе надіями повернутися (в неросійський Крим), то друга обриває телефони українських родичів з одним простим запитанням: «коли і ви до нас?». Можна було б сприймати історії моїх знайомих як окремий випадок, але статистичні дані говорять про інше: іде велике переселення українців, масштаби і вплив якого поки належним чином не оцінені.
Заробітчани і працівники: дуже велика різниця.
Слово «заробітчанин» давно увійшло в повсякденний побут в Україні: виїзд декількох мільйонів працівників за кордон безпосередньо впливав на економічні та політичні процеси. Грошові перекази мігрантів дозволяли як мінімум компенсувати частину дефіциту платіжного балансу: їх сума за 2008-2016 роки перевищила 56 млрд. доларів. Максимальний рівень «доходів від заробітчан» був досягнутий в 2013 році – 8,5 млрд. доларів. Попередні дані за 2016-й рік удвічі менше – 4,005 млрд, але це все одно більше, ніж сума залучених іноземних інвестицій за вказаний рік.
Ще недавно прив’язка більшості працівників до російського ринку була важливим інструментом впливу Кремля. До 2011 року ситуація змінилася: кількість українських заробітчан в Росії зрівнялася з кількістю працівників в країнах ЄС. Наступні роки «європейський напрямок» лише посилювалося, що частково впливало на розширення кількості прихильників європейського вектора розвитку країни. Війна лише прискорила процеси. На сьогоднішній день за різними оцінками в Росії працює від 700 до 800 тисяч громадян України. З іншого боку лише Польща працевлаштувала в 2016 році не менше 1,5 мільйона громадян України. Зростання порівняно з 2015-м роком більше, ніж удвічі (видано близько 720 тисяч дозволів на роботу для українців).
Змінюється не лише географія, колосальні зміни в самому характері виїзду українців на роботу. Ще 5 років тому значна частка заробітчан потрапляла до країн ЄС за туристичними візами, люди шукали роботу нелегально, порушували терміни перебування, одним словом, окрім заробітку, створювали проблеми й соб, й країні перебування. Напівлегальне становище істотно звужує вибір вакансій і українці найчастіше виконували роботу, яка потребує хорошої освіти, навичок, здібностей.
Польща, а слідом за нею, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія і ряд інших держав змінили систему. Уряди цих країн створили сприятливі умови для легальної трудової міграції:
• скасували або істотно розширили квоти на працевлаштування українців;
• розробили і впровадили ряд програм, які розширюють права мігрантів та полегшують процес їх інтеграції в суспільство.
Тож не дивно, що «портрет» трудового мігранта-українця в країнах ЄС почав змінюватися, та й самі нові переселенці не люблять себе називати заробітчанами: вони працівники-іноземці. Легальне працевлаштування та політика сприяння трудової міграції відкрила для українців високооплачувані вакансії для кваліфікованих фахівців. Завдяки цьому, на відміну від нелегалів-заробітчан, разом з працівником переїжджає вся його сім’я. Приймаюча сторона зацікавлена в таких мігрантах і, як правило, проводить політику щодо полегшення процесу інтеграції в суспільство. Люди обживаються, починають будувати довгострокові плани, вибудовувати життя на новому місці.
Навіщо сусідам українці?
Відповідь на запитання, винесене в підзаголовок стає очевидним, якщо прочитати плани розвитку сусідніх держав. Наприклад, стратегія сталого розвитку Польщі до 2030 року містить прекрасну ілюстрацію:
Це прогноз зростання кількості пенсіонерів за віком на 1000 жителів. Нація старіє та вимирає, частина працездатного населення виїжджає в багатші країни ЄС. Своїх працівників не вистачає – в Польщі (навіть з приїздом більше 2 млн. українців) безробіття знизилося з 10,5% у 2014 році до 5,5% у 2016. Для розвитку економіки потрібні люди, і, якщо ти думаєш про інноваційний розвиток, що не тільки різноробочі та офіціанти – потрібні «мізки».
Виникає необхідність в мігрантах, причому не простих переселенців-біженців, а тих, хто може швидко інтегруватися в суспільство, має досить високу кваліфікацію, і, як результат, здатний працювати та заробляти.
Тому Україна для Польщі та інших сусідніх держав є безцінним джерелом людських ресурсів. Полякам не потрібна додаткове навантаження на соціальну сферу, а ось молоді, розумні, працьовиті – вельми бажані гості. Тому сусідня країна:
• активно переманює студентів, рекламуючи свої ВНЗ і спрощуючи процес надходження для українців;
• мільйонами видає дозволи на роботу і з 2017 року переводить процес в вид електронного відкритого реєстру;
• займається політикою натуралізації, масово роздаючи «карту поляка» і рекламуючи можливості отримання громадянства (або посвідки на постійне проживання) кваліфікованими мігрантами.
За 2014-16 роки Польща видала понад 2,2 млн. дозволів на роботу. Але це лише вершина айсберга: для володарів карти поляка дозволу не потрібно, студенти отримують ВНЖ за іншими підставами. Якщо ж урахувати, що, на відміну від заробітчан, представники нової хвилі трудової міграції їдуть сім’ями, будь-яку цифру дозволів на працевлаштування необхідно множити як мінімум на 1,5, а то і на 2. Отримуємо, що за станом на сьогодні в Польщі знаходиться не менше 3-3,5 млн. громадян України.
Не відстають і інші країни. Та ж Білорусь полегшила можливості міграції для громадян України. При цьому пов’язала соціальні гарантії, можливості отримати безкоштовно житло з наявністю робочого місця. За три роки сусідня країна залишила в себе (після видворення «небажаючих працювати) від 130 до 150 тисяч українців і таким чином закрила десятирічну потреба в мігрантах для підтримки чисельності населення.
Чим це загрожує для України
На перший погляд, наявність трудових мігрантів під час кризи та їхні високі зарплати обіцяють бонуси у вигляді зменшення соціальної напруженості всередині країни та отримання переказів з-за кордону. Ситуація, на жаль, прямо протилежна: країна стоїть перед кількома викликами.
Виклик 1: менше грошей з-за кордону. Сьогоднішні мігранти – НЕ заробітчани. Вони їдуть з родинами, облаштовують свій побут у новій країні і, як результат, їм нема чого і нікому пересилати гроші в Україні. Про це свідчить і падіння обсягу грошових переказів, їх структура. 2 млн українських заробітчан в Польщі перевели на Батьківщину в 2016 році лише 66,9 млн доларів, а 0,7-0,8 млн заробітчан в РФ – 757 млн.
Уряду доведеться змиритися, з невтішним фактом: джерело затикання дірок у платіжному балансі країни зникає. Сьогоднішні переклади в сумі 4 млрд. доларів на рік вже до 2020-го року здадуться фантастично великими грошима.
Виклик 2: крах соціальної системи. Масовий від’їзд працездатного населення може призвести до краху всієї соціальної (не кажучи вже про пенсійну) системи держави. Станом на 2015 рік в Україні працювало від 12 до 13,5 млн. осіб. Із них у «реальному секторі» економіки, з повною сплатою податків, лише половина. Рік тому, у червні 2016 року кількість пенсіонерів за віком (без інвалідів та одержувачів «спеціальних» пенсій) вже перевищила позначку в 13 мільйонів. Один працівник уже утримував щонайменше одного пенсіонера.За 2014-16 роки тільки в Польщу виїхало більше 2 млн. працівників (3-3,5 млн. осіб), за 2017 рік виїде ще стільки ж. У сумі суміжні країни можуть «вигребти» з України приблизно 4-5 мільйони працівників до 2020 року. В країні залишаться пенсіонери, яким не буде з чого буде платити пенсії, адже в умовах солідарної пенсійної системи, сьогоднішні пенсійні виплати формуються з сьогоднішніх податкових надходжень працівників. Спроби трохи більше забирати у працюючих викличуть нову хвилю трудової міграції.
Виклик 3: зміна цінності працівника. Україна сама незабаром відчує недолік у робочій силі: цінність працівника істотно збільшиться. А значит – український бізнес ризикує втратити один зі своїх конкурентних переваг – наявність дешевої робочої сили.
Виклик 4: ризики популізму. Виїжджають за кордон найбільш освічені, мобільні, розумні. Ці люди не будуть голосувати на наступних виборах. Зате будуть голосувати бабусі, дідусі і ті, хто не знайшов в собі сили спробувати змінити життя. Це дає величезні шанси для популістів і створює труднощі для прихильників перетворення країни.
Що робити?
Очевидно, що сусідні країни ведуть політику по «вигрібання» людського потенціалу з України. Очевидно, що в довгостроковій перспективі для держави це буде проблемою. Очевидно є і те, що боротися з цим явищем Україна в її теперішньому стані не в змозі:
• спроби введення різного роду заборон дурні та не приносять користі. Вони швидше приведуть до краху системи, ніж до вирішення проблеми;
• не помічати процеси не менш безглуздо – така поведінка теж гарантує крах у найближчій перспективі.
Але це не означає, що не можна впливати на процес або використовувати його. Якщо ти не можеш перешкоджати від’їзду, можна спробувати створити хоча б приблизно-зіставні умови. Немає грошей «роздати» – не треба заважати заробити. Наприклад, шляхом надання секторальних пільг бізнесу: це дозволяє створити / розвинути цілі галузі та не просто зберегти, а збільшити людський потенціал. Приклад сусідньої Білорусі: у 2004-5 роках 90% випускників ІТ-спеціальностей виїжджали з країни. Уряд пішов по шляху створення секторальних пільг – галузь зросла в 25 разів і сьогодні дає +1 млрд. доларів у графу «торгівля послугами».
Природно, необхідно думати про залучення інвесторів. Для цього необхідно мале – міняти систему, а не займатися політичними іграми навколо контролю над галузями. Інакше буде крах – кредитними коштами недолік коштів не компенсуєш. Те ж саме стосується пенсійної системи: або вона почне змінюватися в найближчі пару років, або крах неминучий. Необхідно створювати передумови для повернення мігрантів. Пропонувати вигідні умови для створення бізнесу, перекладу заощаджень на територію України, навіть для звичайного житлового будівництва. З успішними та думаючими людьми працює лише один механізм – «пряник» і «вікно можливостей». Будь-яка спроба обдурити, схитрувати означатиме їх втрату назавжди.
Найпарадоксальніше, що реальні й жорсткі реформи буде змушена вести (або як мінімум почати) існуюча коаліція – наступні вибори загрожують «популістським реваншем». Рішучі кроки по зміні країни – єдиний шанс сьогоднішньої влвди забезпечити собі хоч якесь політичне майбуття.