Виконавчий директор Українського інституту майбутнього Віктор Андрусів виступив у Національному інституті стратегічних досліджень під час презентації результатів експертного дослідження “Ризики і можливості консолідації та примирення в Україні в умовах зовнішньої агресії”.
uifuture.org публікує тези виступу Андрусіва без змін.
— Я вражений деякими результатами експертного дослідження. Коли опитали експертів, і 30% місцевого населення у них — зрадники, то це насправді свідчить про головну проблему реінтеграції та роботи в цьому напрямі загалом — комунікаційну політику. Належна комунікаційна політика відсутня. Один із прикладів — це те, як ми називаємо людей, які були змушені виїхати: ми називаємо їх або ВПО, або переселенці. І немає якогось визначення, як насправді їх називати. Можливо, правильніше називати їх потерпілими від військових дій. Тому що це б означало зокрема, що ми й так розуміємо — люди опинились у складній ситуації. А не просто — ВПО. ВПО — це міжнародний термін для організацій, які не заглиблюються в суть причин: чому так сталося, хто винен. Громадянський конфлікт, війна — це нецікаво, вони вживають ВПО. І ми починаємо за ними повторювати. Але й у цьому прикладі відсутня комунікаційна політика. Це означає, що держава взагалі не визначилась ані щодо цих людей, ані щодо цих територій.
Читайте також Донбас і ключ до української державності
Загалом немає чіткої позиції експертів щодо того, як ми повинні трактувати цей конфлікт і який вихід маємо бачити з нього. Відповідно, усе це живе само собою: одні ведуть дискурс про те, щоб повернути, інші — про те, що нам це не вдасться, бо там зрадники. Або нехай вони розплачуються за те, що там сталося. Держава вже реагує, за результатами соціологічних досліджень. Тобто ми маємо таке собі імітаційне повернення, це має такий вигляд: не повертати не можемо, але щодо самого повернення ми не впевнені.
Комунікаційна політика має ще одну проблему: окрім того, що вона є несформованою, вона ще й не працює на Донбасі. Суспільство на Донбасі є досить гомогенним, зібраним, монолітним. Комунікувати з ними через Послання Президента або через місцеві медіа дуже складно та неефективно, тому що основна система комунікації на Донбасі — це система із вуста в вуста. Тобто люди спілкуються наживо, а оскільки зазвичай там великі підприємства, багато людей працюють разом, і вони поширюють цю інформацію. Внаслідок того що, Київ не дотягується до людей, інформація, що починає курсувати, є здебільшого викривленою. Люди взагалі неправильно розуміють ані політику Києва, ані ставлення нашої держави до цієї ситуації.
Читайте також Що робити з Донбасом та Кримом після деокупації: світова практика правосуддя перехідного періоду
В опитуванні не було одного дуже цікавого питання, яке поставили в іншому дослідженні. Це питання звучить так: на кого місцеве населення взагалі покладає відповідальність, за те, що сталося? Ті результати дослідження, які я бачив, і, за словами людини, яка над цим працювала, свідчать: більшість місцевого населення покладає відповідальність за війну на Майдан і на Україну. І це знов питання до державної політики, наскільки дійсно працюють комунікації та роз’яснення місцевому населенню для зміни такого розуміння причин війни. І звичайно, так розвивається вороже ставлення до військових, вороже ставлення до якихось ініціатив, є також значний фактор недовіри. Люди взагалі не довіряють тому, що держава планує робити.
Ще одна річ, яка мене збентежила — віра в малий і середній бізнес. Експерти, які були опитані, окрім того, що, вочевидь, не часто бували на Донбасі, також не читають дослідження. Наприклад, пані Ірина провела дослідження в 2015, яке показало, що 66 % місцевого населення не будуть займатися малим середнім бізнесом за жодних умов. Питання там кредитів, коштів, реєстрації, за жодних умов не будуть впливати. Тому що є певна школа цінностей у цьому регіоні, і робота на заводі — це впевненість в завтрашньому дні. Це — одна із трьох найважливіших цінностей цих людей, вони не готові брати на себе відповідальність, йти на ризик і створювати бізнес, відчувати якусь невідомість. Робота на заводі – це стабільність, впевненість у завтрашньому дні. І це теж приклад того, що експерти опитування й ті, хто займається державною політикою, об’єктивно не розуміють цей регіон, основні відмінності у цінностях, пріоритетах і баченні.
Читайте також Україна і Росія можуть підвищити ставки на Донбасі
Найважче, я, як людина яка там працювала, можу сказати, це щось донести з регіону до Києва, бо комунікація одностороння. Ми вам скажемо, що робити. Коли щось звідти кажуть — взагалі не береться до уваги. Щодо політики реінтеграції скажу декілька речей, які, на мою думку, є основними: по-перше, потрібно дійсно сформувати визначення, ким є ці люди. Тобто чітко сказати, що це — наші громадяни, і взагалі сформувати інше трактування конфлікту. Я б трактував цей конфлікт як захоплений літак. Коли літак захоплюється, пасажири є заручниками терористів, і вони, щоб вижити, змушені вдаватися до різних заходів. Але ми повинні шукати можливості їх звідти витягнути. Неважливо, яке рішення ми ухвалюємо — за жодних обставин ми не маємо звинувачувати в чомусь пасажирів літака. Це моя пропозиція щодо трактування конфлікту.
Також можна інакше. Можна дійсно сказати, що це є окупацією, люди живуть і перебувають в окупації. Можна в інтернеті пошукати картинки, який вигляд мав окупований Київ, скільки людей стояли на мітингу на підтримку нацистів. Тому що люди в окупації хочуть жити, й вони просто виживають. Це має бути також суспільним дискурсом, політичним дискурсом, який дає цьому таке трактування. Інше важливе питання у тому, що людина є громадянином, і ми повинні не лише поважати її права, а й створювати позитивну дискримінацію. Необхідно створити додаткову інфраструктуру, яка дозволить цим людям легше реалізовувати свої права. Наразі розглядалася можливість вступу абітурієнтів із непідконтрольних територій. Розробили певну схему, за якою діти приїжджають до якогось центру, щось складають, щось доводять, і водночас ці діти їдуть до Ростова, де нічого не доводять і нічого не пояснюють, всюди вступають. Тобто ворожа держава створює їм легші за наші умови для інтеграції. А ми їм говоримо: іди оформлюй атестат, іди перескладай, іди школу шукай, але так не можна — треба навпаки.
Ці люди повинні мати можливість легше інтегруватися у нашому суспільстві, ніж у ворожому. Я можу наводити ще безліч таких фактів, але, на жаль, бракує часу. Демократія — це не про конфлікт, а про дискусії. Так чи так державна політика — це є визначеність, тобто, насамперед, визначеність у тому, як ми трактуємо ці речі, і перелік кроків, які ми здійснюємо для їхнього вирішення.