Обидві нації мають особливість менталітету, яка змушує їх рухатися не вперед, а по колу.
Цей текст навряд чи викличе позитивні емоції у читачів. І тим паче не стане інструментом збільшення «рейтингу автора». Він, можливо, неприємний. З іншого боку, може, змусить задуматися. Щось зробити. І навіть, якщо я помиляюся, сам процес пошуку причин і рішень – це вже добре. Що стосується ставлення до моєї скромної персони – у даному випадку це не має значення.
Отже, поговоримо про деякі прояви особливостей менталітету двох націй: білорусів і українців. І про одну загальну рису, яка заважає рухатися вперед і тим, і іншим.
Мислення серцем і холодний розрахунок
Білоруси і українці. Дві нації, які, з одного боку, дуже схожі, а з іншого – різні, як полюси магніту. Відрізняються вони насамперед у своїй реакції на зовнішні подразники. В Україні люблять різкі рішення. Про білорусів говорять – «надмірно апатичні».
За моїми спостереженнями, причина у тому, що українці – емоційна нація. Не дарма про них говорять – «думають серцем». Білоруси навпаки, люблять все прораховувати. Навіть дуже.
Скривдиш українця, плюнеш йому в обличчя – він у бійку полізе, шашкою махати. Але якщо кривдник попросить вибачення, «поляну накриє», знову «мир і дружба». З білорусами трохи інакше. Білорус «утреться». Але у блокнотик випадок запише. А потім помститься – через рік, два, три, п’ять, десять. Коли кривдник не чекатиме. І, можливо, на той час навіть забуде той прикрий випадок.
Українці внаслідок своєї емоційності і швидкої реакції чудові тактики. Є проблема – швидко вирішують. Заважають прийняті норми, закони – плювати на них. Головне – прибрати гостроту проблеми. При цьому методи, обрані нащадками козаків, часто ставлять у тупик опонентів.
Білоруси у тактиці не сильні. Нескінченне продумування варіантів розвитку не залишає часу на швидку реакцію. Спочатку вони фіксують проблему, потім пристосовуються, а вже після – думають, як повернути ситуацію на свою користь. І теж, буває, вигадують цікаві комбінації.
Для українця важливо тут і зараз. Для білоруса – «завтра». Простий приклад: червоне світло на пішохідному переході. В Україні йдуть. Хоча знають, що не можна. Але «ніхто ж не бачить» і «машин немає». У Білорусі чекають – тому що «машина може вискочити» і «не факт, що ніхто не бачить».
Два народи. Кожен сильний у своєму. Але у справі побудови успішної держави, цитуючи одного з українських президентів, «маємо те, що маємо». Дивно. І у той же час логічно.
Українець хоче змін сьогодні, зараз, миттєво. Заради цього він готовий діяти. Швидко, потужно, ефективно. Заради високої ідеї. При цьому не особливо замислюючись над послідовністю дій у момент реалізації. Тобто знести уряд – легко. У надії, що прийде хтось кращий. Не особливо переймаючись питанням, а що конкретно цей любитель красивих фраз буде робити, отримавши посаду і владу. А якщо розчарує обранець – його знесуть і знайдуть нового улюбленця. Але і той не сильно затримається. Тому що, швидше за все, теж стане черговим розчаруванням. Так і живуть українці, з вірою і надією, що рано чи пізно з’явиться той самий, ідеальний.
Для білоруса цінністю є система правил. Тобто діяти можна лише тоді, коли ти знаєш послідовність вчинків на 4-5 кроки вперед. Якщо не додумав – стій. Знести владу? Традиційне білоруське питання: «Чи не проблема. Але що далі, хто далі, які кроки?» Тому на відміну від українця білорус може нескінченно чекати появи того самого, ідеального.
Поразка страхом
Чому так чинять українці і білоруси? На мій погляд, причина і у перших, і у других одна і та ж – страх. На цьому моменті, природно, в умах українців і моїх земляків підніметься буря. Як так, трусами обізвав! Особливо вразливі кинуть читати або напишуть гнівний коментар з вимогою лінчувати негайно (українці) або мучити довго і нескінченно, щоб відчув всю глибину образи (білоруси). З тими, хто стоїчно поставився до моїх умовиводів, продовжимо.
Природно, мова не йде про звичайний страх. На сміливі вчинки здатні все. Більше того, такі вчинки і білоруси, і українці роблять. Так де ж страх? А страх якраз у тому щоб взяти відповідальність за своє життя. Тобто не шукати «винних», «обставини», а просто сказати собі «я живу погано, тому що я …».
Зауважте, по обидва боки кордону популярна одна і та ж теза «я нічого не можу вирішити», тому що «влада вирішує все за мене».
В українських реаліях це звичний поділ на «ми» (або я) та «вони». Погано живу – винні «вони». Ну, або «ен» – у білоруському виконанні. Тобто хтось щось робить, а я у результаті живу погано. Але я, кажу, ідеальний.
Українець скаржиться на маленьку зарплату. Але при цьому не задає собі питання «а що я не знав, коли вибирав професію?» Білорус робить те ж саме – скаржиться. Обидва чекають. Що щось зміниться. Але якщо ти помилився з вибором заняття – адже можна ризикнути в іншій сфері, зрештою отримати нові знання. Але це вже інша постановка питання: «я вирішив – я зробив». І тоді «я» буде у відповіді за результат у будь-якому випадку – і у разі успіху, і у разі поразки. А це страшно.
Українець скаржиться на владу. Депутати, уряд, зовнішні вороги і т.д. Він сам не винен. Депутатів «понавибирали» – без уточнення, хто ж все-таки вибирав. Голоси «купили». Знову без конкретики. І якщо вже притисне – знову підніметься українець змести владу, щоб знову жити в очікуванні появи ідеальних правителів, лаючи тих, що є. Навіть сьогодні. Майдан, мовляв, «не за те стояв». «Я» на Майдані були. Потім якесь «я» голосувало за те і того, у кого вірило, але даремно. А хтось з «я» брав гречку, 100 гривень за голос. Ну, або зовсім «невинне» – стояв в агітнаметі. Чиєму – та все одно. І були «я», які взагалі не пішли на вибори.
А ось сказати собі «я вибрав цю владу» і «я у відповіді за те, як живу» – вже страшно. Адже це «я» віддав свій голос (платно або безкоштовно). «Я», стоячи у наметі, допоміг «навішати локшину на вуха» ще сотням таких «я». «Я», урешті-решт, не пішов на вибори, і «ці гади» перемогли з відривом у пару голосів. І винен у такому випадку «я».
У Білорусі трохи по-іншому. Так, президент, депутати, місцеві чиновники жахливі. Але їх же обрали, кажуть білоруси. Хоча при цьому і визнають, що реальні цифри не мають відношення до озвучених результатів. «Я» може піти на вибори. «Я» може проголосувати. А потім не вірити у результати виборів, з посмішкою розповідаючи на кухні анекдот про «головне, хто рахує».
Але якщо таке «я» потрапляє у комісію – воно рахує «як треба». Або за гроші, або через погрози, ну, або за «підвищення по службі». А далі – стадія смирення. Є, мовляв, обрана влада. Нічого не поробиш. «Я» – звичайно ж, не винен. Сказати собі, що «я» голосував достроково, тому що змусили, «я» закрив очі на порушення, «я» підрахував «як треба» і тому винен теж «я» – страшно.
Прояви різні – суть одна і та ж. І українці, і білоруси бояться визнавати, що і влада, і обставини – результати їхніх власних дій. Що влада – лише найняті мільйонами «я» менеджери, і тому зобов’язані надавати плани дій, звітувати. І робити щось конкретне. І право, і більш того – обов’язок народу – вимагати результату від своїх менеджерів.
Зараз влада і України, і Білорусі багато говорять про реформи у своїх країнах. І ось вам приклад класичного страху у зв’язку з цим.
Уявіть собі ситуацію: сімейний обід. Чоловік каже дружині і дітям: «Я проголосував за реформаторів. Тому 2 роки ми будемо жити дуже погано. І ви, дорогі мої, можливо, забудете про відпочинок закордоном і дорогі подарунки». Страшно, так. Але, зате, це правда. Я, наприклад, не знаю жодної країни, де структурні реформи не приводили б до катастрофічного погіршення якості життя у короткостроковій перспективі. Мова не про пару місяців – це 3-5 років. Тим, кому пощастило з ідеальними умовами, довелося затягнути пояси на 2-3 роки. Визнати таке страшно. Але жити добре хочеться, а для цього зазвичай потрібно чимось жертвувати.
Однак українець у силу свого менталітету воліє вірити у клоунів, які обіцяють гігантські пенсії, величезні зарплати та інші красивості. Одним словом, «рай вже сьогодні». І при цьому звинувачувати у «зраді» тих, хто стверджує, що жити краще сьогодні не стане. Ті, хто кажуть жорсткі речі … таких не люблять. Потім, як правило, українець визнає, що «злі голоси» мали рацію. Але на чергових або позачергових виборах за них все одно не голосує: «злі голоси» адже знову говорять щось неприємне. А хочеться щось раю вже сьогодні, а не зайве сьогодні, завтра і післязавтра для раю через 3-5 років.
Білорус йде іншим шляхом. Він живе за принципом «аби НЕ гірше» (тільки б не гірше). Система поки працює? Працює. Якийсь дохід є? Є. Так навіщо міняти це «хоч щось» на невідомо що? Це ж страшно! Адже «де гарантія, що все вийде». І у прорахунку можливих варіантів, як я вже говорив, білорус йде у нескінченність. На чому, до речі, грає той же Лукашенко. У критичні моменти він бере всю відповідальність на себе. Навіть взяти 2010 рік. Вибори. Зрозуміло, що результати сфальсифіковані. Опозиція збирає мітинг. Великий. І впирається у питання «а що далі». Одні хочуть йти в одну сторону, інші – в іншу. Замість єдиної маси виходить натовп. І навіть у момент ескалації – одні штурмують Будинок уряду, інші кричать «не можна!». Розгін. Посадки, репресії. Лукашенко каже – я віддав наказ розігнати, я винен. А у його опонентів ніби як і відповідального-то і немає. Всі лідери як би були проти, але всі як би ні до чого не закликали. Реакція білорусів закономірна: немає послідовності – немає авторитету, не було плану – значить, немає політики.
Так і виходить, що і українці, і білоруси крокують, але вперед не рухаються.
Обидві нації вічно чимось зайняті – прорахунками, діями. Але якщо дивитися глобально, то, якщо використовувати сленг з галузі ІТ, обидві національні системи «зависли».
Вихід є
Все безнадійно? Ні в якому разі!
В ідеалі було б змішати і тих, і інших. Білорусам додати дещицю швидкої української реакції і емоційності. Українцям – білоруської любові до прорахунку наслідків. Коктейль вийшов би ідеальним. Але таке буває лише у казках.
З іншого боку, є способи, які можуть змусити і тих, і інших не боятися відповідальності за себе і свою країну. Це – чітка перспектива. Тобто обидві нації повинні вибирати такого лідера, який буде чітко говорити, що він хоче бачити через рік, два, п’ять, десять. Які механізми досягнення бажаного він буде використовувати. Без високих слів «про обраність нації», про «велику долю» і так далі. Без гасел і популізму. Просто, раціонально, по пунктах. Що в якій послідовності і навіщо.
Найголовніше у такій схемі – особиста відповідальність. Політик (партія, група) повинні брати на себе відповідальність за результат. Особисту. Без спроб списати невдачі на обставини, важке дитинство, слизьке підвіконня і чавунні іграшки. Адже «обставини» – лише демонстрація поганого планування. Не врахував – сам винен. Не придумав, як впоратися з ситуацією, – тим більше.
І тоді українці отримають чіткі орієнтири і «чекпоінти» перевірок правильності руху. Білоруси ж підуть з нетрів нескінченних підрахунків «а що буде якщо я …» і нарешті займуться реалізацією планів, а не оцінкою ймовірностей. І ті, і інші не відразу, але з часом навчаться брати на себе відповідальність. Не тільки поганий приклад заразливий. Позитивний теж.
А потім якось непомітно зміниться життя і окремих людей, і країн. І, як сказала одна моя знайома, «усе буде Україна». Від себе додам ще й – «усе буде Білорусь».