Чому південний Ірак охоплений протестами і як вони можуть розвалити країну?

31.07.2018

         Прем`єр-міністр Іраку Хайдер Аль-Абаді відсторонив від посади свого міністра з питань електроенергії Касема Аль-Фагдауї на тлі масштабних протестів на півдні країни, які тривають вже три тижні. У результаті антиурядових виступів південна частина Іраку була практично паралізована, за виключенням основних нафтових підприємств, а у сутичках з поліцією загинули 14 людей, а понад 300 були затримані. Втім, пізніше більшість з них відпустили.

         Протести на півдні Іраку спалахнули 15 липня у великому нафтоносному промисловому місті Басра. Дуже швидко вони перекинулися на сусідні провінції, а потім охопили весь регіон. Загроза протестів навіть поширилася на столицю Багдад і на північ. До цього моменту південні регіони Іраку, які вважаються найбільш заможними через великі поклади нафти, були відносно тихими, а війна з терористами «Ісламської держави» їх узагалі обійшла стороною: тут не було боїв і терактів, а увесь тягар війни був зосереджений на півночі та заході країни. Аж раптом у середині липня, за рік після завершення війни з бойовиками «ІД», південний Ірак зайнявся і поставив на коліна уряд у Багдаді, загрожуючи перебити експорт нафти та привести до відставки прем`єр-міністра.

         Основним підґрунтям протестів на півдні Іраку стали соціально-економічні проблеми, які цього літа остаточно вивели з себе більшість мешканців цих регіонів. Вся справа, як це не дивно на перший погляд, у кліматі. У більшості південних регіонів Іраку, значна територія яких – це пустелі, температура влітку досягає 45-50 градусів за Цельсієм. А з урахуванням аномальної спеки, яку часто спостерігають останніми роками на Близькому Сході та в Азії через глобальні зміни клімату, ситуація може бути й гіршою. У таку спеку працювати, а тим більше на нафтових підприємствах чи заводах, просто неможливо. Єдиною відрадою лишалися вентилятори або кондиціонери в офісах і будинках, які рятували людей від жахливої спеки.

         Але тут ми підходимо до іншої проблеми – енергетична криза. Усі південні провінції Іраку на 80% залежні від централізованої системи подачі електроенергії. У Іраку вже багато років проблема з виробництвом електроенергії, і він змушений імпортувати його, переважно з Ірану. Застарілість інфраструктури, корумпованість місцевих еліт, зношеність системи постачання електроенергії – все це не давало можливості місцевим жителям отримувати ані достатньо світла, ані питної води (про це пізніше). А коли Іран місяць тому раптом припинив експорт електроенергії до Іраку через борги останнього, почалися масові віялові відключення. Світла у будинках не було до 12 годин в день, і це посеред літа.

         Та навіть ця криза не стала останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння. Критичною стала проблема з питною водою. Іригаційна система південного Іраку, якій уже багато сотень років, останнім часом переживає не кращі часи. Більшість регіональних насосних станцій і каналів для зрошування земель були збудовані у 1970-х роках і з того часу ними серйозно не займалися. Понад 60% жителів регіону залежать від сільського господарства, зосередженого уздовж річки Тигр. Наприклад, у провінції Бабіль більша частина населення зайнята у цій галузі. Зношення інфраструктури та зростання рівня солоності річки Тигр призвели до зменшення урожаїв і дефіциту питної води. У кожній з південних провінцій Іраку як мінімум чверть населення не мають стабільного постійного доступу до води. Через це чимало жителів починають купляти воду у спеціальних каністрах у приватних перевізників. А ті у свою чергу задирають ціни до космічних рівнів, що часто викликає невдоволення людей. Власне, 15 липня, коли спалахнули протести у місті Басра, приводом до них стала суперечка між жителями одного селища північніше міста та приватним перевізником через високі ціни на воду.

         Нинішні протести в Іраку спалахнули у, мабуть, один з найтяжчих моментів для центральної влади. У Багдаді вже третій місяць тривають коаліційні переговори по результатах парламентських виборів 14 травня. Повноваження нинішнього складу парламенту завершилися, а продовжити собі мандат депутати не спромоглися. У країні важка економічна ситуація через виснажливу та спустошливу 4-річну війну з терористами «Ісламської держави». Загострилося політичне протистояння в Багдаді між основними переможцями та лузерами на виборах. Протести на півдні стали прямим ударом по позиціях прем`єр-міністра Іраку Хайдера Аль-Абаді. Він також бере участь у коаліційних переговорах і дуже хоче лишитися на посаді, попри те, що його партійний блок «Аль-Наср» зайняв на виборах лише третє місце. Протести б`ють по його рейтингах і переговірній позиції. Його опоненти використовують факт демонстрацій проти нього, вимагаючи поступок при формуванні коаліції. Аль-Абаді намагається якомога довше тягнути з кадровими перестановками в уряді та не хоче нікого звільняти з міністрів через протести на півдні. Адже це означатиме, що він розпишеться у власній поразці та відповідальності за те, що коїться у південних регіонах. Такий сценарій може призвести навіть до голосування за вотум недовіри уряду.

         З іншого боку, протести на півдні активно використовуються і іншими політичними гравцями. Оскільки південні регіони переважно шиїтські, то основна боротьба розгорнулася між основними шиїтськими політичними силами: місцевими мейнстримними партіями, які звинувачують у корумпованості та на які покладають провину за кризу, та новими партіями, які стоять на засадах технократичного уряду без релігійно-етнічного відтінку. Технократично-комуністична коаліція «Саірун», яка перемогла на парламентських виборах в Іраку 14 травня, отримала найбільше голосів саме на півдні. Тому зараз вони активно підтримують вимоги протестувальників і намагаються очолити цей рух, щоб дискредитувати своїх опонентів з числа регіональних еліт. Сюди насамперед зараховують правлячу партію «Ад-Дава», до якої належить прем`єр і його попередник, а нині генеральний секретар партії Нурі Аль-Малікі.

         Не обійшли протести стороною і зовнішні гравці. Саудівська Аравія, до якої прилягають три південні іракські провінції, намагаються розкачати ситуацію у місті Басра, де проживає значна сунітська меншість. Для саудитів дуже вигідно дискредитувати регіональні шиїтські еліти, які часто зав`язані на грошах Ірану. У свою чергу, Іран намагається стримувати протести, спрямовуючи гнів людей не на місцеве шиїтське духовенство чи про-іранських політиків, а на центральну владу в Багдаді, яку Тегеран давно мріє замінити на лояльних урядовців. Ставку у цій грі Іран робить на переможців виборів – коаліцію «Саірун». Остання нещодавно уклала коаліційну угоду з про-іранським політичним блоком «Аль-Фатх», який посів на виборах друге місце.

         Протести на півдні Іраку викрили кілька фундаментальних проблем нинішньої соціальної системи в країні. Вони засвідчили, що вона вже не працює, а етно-релігійний фактор стає все слабшим у політиці, особливо для молоді. Усіх без винятку іракців, не залежно від їхньої релігійної чи етнічної належності, об`єднують спільні проблеми: енергетична криза, нестача води, застарілість інфраструктури, корумпованість влади та постійна нестабільність державних інститутів. Саме цим пояснюється те, що на виборах перемогли комуністи і технократи з блоку «Саірун», а не багаторічні мейнстримні партії, які керують Іраком з 2005 року.

         Для Іраку демонстрації на півдні стали першим дзвіночком для розуміння необхідності змін. Якщо нова влада, яка сформується у найближчі місяці, не зможе реформувати енергетичний сектор, систему охорони здоров`я і сільське господарство та провалить зусилля з реконструкції країни після війни, Ірак цілком може чекати розпад на кілька ворогуючих анклавів: шиїтський південь і центр (які ображені на те, що саме їхні жителі віддавали життя у війні з терористами на півночі та заході), сунітський захід і північ (які стали ядром формування «Ісламської держави» і до сьогодні мало представлені у парламенті) та курдський північний схід у межах Іракського Курдистану (де нині триває повний хаос на тлі протистояння курдських партій між собою після провального референдуму про незалежність у вересні 2017 року). Такий сценарій стане початком кінця регіональної системи, яка постала на руїнах Османської імперії завдяки європейцям 100 років тому.

Ілія Куса, Український інститут майбутнього, для "Хвиля"