ФОТО: segodnia.ua
Росія вже кілька місяців затримує судна, які прямують до українських портів в Азовському морі. Проблема не нова, але із наближенням осіннього політичного сезону в декількох українських ЗМІ синхронно почала просуватися теза про необхідність термінових переговорів з Кремлем. Просуває тему оточення Віктора Медведчука і він особисто через підконтрольні йому канали. Після того, як я взяв участь у такому «ефірі» на 112 каналі, вирішив викласти свої думки про те, чому термінові переговори дуже бажані для Російської Федерації і згубні для України.
Відклали «на потім» – отримали проблему.
Криза в Азовському морі, з одного боку, є логічним продовженням російської політики у Криму та на Донбасі. З іншого – це прямий результат особливостей української політики, або, якщо бути точним, звички частини нашої еліти сподіватися на те, що «саме розсмокчеться», «якось воно там буде».
Азовське море, згідно з підписаним і ратифікованим договором 2003-го року «Про Співробітництво у вікорістанні Азовського моря і Керченської протоки» є «внутрішнім морем» Росії і України. Тобто обидві держави мають право використовувати ресурси Азова, а присутність і активність третіх сторін можлива виключно за згодою Москви і Києва. Перші 13 років незалежності України статус акваторії Азовського моря був не визначений, як теж не були визначені кордони між державами. Спірне питання залишали «на потім», сподіваючись, що «якось воно буде». Однак, у вересні 2003 року почався конфлікт навколо острова Тузла – Росія спробувала «відтворити зруйновану косу», таким чином відібравши в України частину території. Протистояння закінчилося підписанням зазначеного документа. Він містив слова про те, що точна лінія кордону визначається окремим договорів. Який протягом наступних років так і не спромоглися скласти, не кажучи вже про підписання. Традиційне «якось воно буде».
В результаті, оскільки Азовське море – внутрішнє, російське ФСБ (прикордонна служба, контртерористичні підрозділи) і навіть співробітники МВС мають право зупиняти судна і оглядати їх. Прикордонники на підставі входу у «внутрішні води» країни, інші – в рамках перевірок на предмет перевезення контрабанди (наркотиків), нелегальних мігрантів, створення перешкоди судноплавству і так далі.
Скажу більше – Росія досі має право отримувати (і, можливо, отримує) всі дані берегових автоматичних ідентифікаційних систем з українського узбережжя. Це прописано в міжурядовому договорі 2012-го року, який діє (!!!) і до сьогодні. Тобто захотів військовий корабель або катер вийти з порту, його місце знаходження відбилося в АІС (що логічно) – росіяни (можливо) мають дані в режимі онлайн. Це закріплено в чинній і обов’язковій для виконання міжнародній угоді.
Найцікавіше, що Україна має ті ж права – вона так само може «кошмарити» судна, що йдуть в Азовському морі. Але, баланс сил, рівень захищеності прикордонній території не дозволяє цього робити: пара прикордонних катерів, якщо вони відійдуть достатньо далеко від берега, стануть легкою здобиччю російських силовиків. Так званий «москітний флот» прекрасний для полювання за малими цілями, для захисту вузької смужки уздовж берега, але абсолютно безпорадний проти кількох, навіть застарілих, бойових кораблів у відкритому морі.
Чому сьогодні і що з цього має Росія
Проблема судноплавства в Азовському морі була прогнозована, вона логічна і питання було лише у виборі вигідного для Кремля моменту початку нагнітання становища.
Росія вирішила діяти у 201-му році, напередодні року президентських і парламентських виборів в Україні, на тлі розмов про мирне врегулювання на Донбасі, можливо, за допомогою введення миротворців.
Вибір часу і специфіка дій дозволяє визначити основні інтереси Кремля, які лежать відразу в декількох площинах:
Економічна група
Зупинка судів, їх затримка безпосередньо впливає на собівартість перевезень через порти Бердянська і Маріуполя, через які на експорт йдуть значні обсяги зерна і металу. Подорожчання перевезення зменшує прибутковість українських підприємств, що в кінцевому рахунку позначається на податкових платежах і банальному рівні заробітних плат для працівників.
Проблеми з судноплавством змушують експортерів шукати альтернативні маршрути доставки вантажів, користуватися портами Чорного моря. Але за роки незалежності Україна так і не створила нормального сухопутного транспортного коридору Маріуполь-Одеса. Тому існуючі маршрути дороги і не дуже зручні. Крім того, пропускна здатність існуючих автомобільних і залізничних маршрутів від портів Азовського моря явно не розрахована на переорієнтування вантажопотоків портів Бердянськ і Маріуполь.
В результаті вищесказаного РФ отримує:
Збільшення собівартості українського експорту, причому по позиціях, де українська продукція конкурує з російською (зерно, метал);
Можливі проблеми у зв’язку зі збільшенням завантаженості існуючих сухопутних транспортних коридорів до портів Чорного моря;
Зменшення обсягів перевалки вантажів українськими портами Азовського моря, можливі проблеми у роботі металургійних підприємств регіону і, як наслідок, проблеми для економіки регіону.
Політична група
Політичні інтереси багато в чому безпосередньо випливають з економічних бонусів, які прагне отримати Росія:
1 – Огляд суден і обмеження судноплавства – безсумнівні демонстрація сили і того, що РФ контролює протоку, акваторію моря. Кремль намагається підкреслити, що кораблі, що йдуть через Керченську протоку, проходять через «російські територіальні води».
2 – Створення проблем в економіці українського узбережжя Азовського моря може бути використано для розкачки регіону. Жителям регіону, які і без того критично сприймають події в країні наочно (у тому числі ударом «по кишені») намагаються довести, що рівень їх життя безпосередньо залежить від «нормалізації відносин з Росією». Такі настрої у рік виборів легко перетворюються в голоси за політиків з проросійською риторикою.
3 – Проблеми в окремо взятому регіоні та створення проблем для українського експорту (див. економічний блок) може бути використано вже на національному рівні як демонстрація нездатності «влади» вирішити найпростіші завдання розвитку економіки. Теза «вбили навіть експортно орієнтовані підприємства», думаю, зазвучить вже на початку 2019, коли з’явиться статистика по роботі портів і металургів регіону. Ось тут, якраз, бачимо відповідний вибір часу для початку ескалації: якби РФ почала діяти у 2017-му або раніше, Україна встигла б або адаптуватися до втрат (як це було з Донбасом) або вийти з-під удару за рахунок вироблення і реалізації контрзаходів. Почавши у 2018-му Кремль домігся того, що пік «результативності» його політики припадатиме на весну 2019 року.
І, нарешті, можливі переговори з Росією щодо Азовського моря. Швидке втягування України у переговорний процес, поки Київ не зміг зробити дієвих заходів щодо зміни балансу сил, по створенню своїх точок впливу на ситуацію, дає Кремлю цілий ряд додаткових плюсів.
Інтереси РФ і чому говорять про переговори
Станом на сьогодні Україна і Росія мають певну умову, яка дозволяє Кремлю створювати проблеми для української економіки і впливати на внутрішню політику. Наша країна, на жаль, поки не виробила дієвих механізмів протидії і, вже тим більше, розширення свого впливу у регіоні. На цьому тлі нам пропонують домовлятися з Росією «щоб уникнути нової війни». Причому спікери на українських каналах свідомо пропонують винести проблему Азовського моря окремо і розглядати її у відриві від проблеми Криму і Донбасу.
Дотримання такого алгоритму згубне для нашої країни. На переговори, як відомо, сторони виходять зі своєю позицією – з переліком того, що вони хочуть отримати у результаті. Сьогодні діє договір, який Росія формально не порушує, але створює проблеми для України. Розривати його у Кремлі не хочуть і віддають ініціативу Києву. Тобто українська сторона повинна виступити ініціатором перегляду угоди про користування Азовським морем.
Безсумнівно, існуючий статус моря повинен бути переглянутий: як мінімум необхідно провести повноцінний кордон і гарантувати безпеку і безперешкодність судноплавства до українських портів. Для таких вимог (погіршують існуючі позиції РФ) ми повинні виходити на консультації, маючи сильні аргументи, маючи певний інфраструктурний та ресурсний запас.
Але, давайте подивимося, що ми маємо сьогодні? На жаль, шляхів сполучення, що дозволяють швидко перенаправити експортні потоки, немає, охорона і оборона берегової лінії відносно слабкі, потенціалу силового тиску на видаленні від своїх берегів не маємо. І з цим багажем переходити до переговорів, щоб попросити «дорогий Путін, не треба так робити»?. Прекрасно, але нам скажуть «а що ви нам дасте взамін?»
Росія, природно, заявить про неврегульованість питань кордону, про новий режим використання моря. На перший погляд ми так само зацікавлені у встановленні повноцінної морського кордону з усіма супутніми атрибутами. Але залишаються питання фактичного контролю і тут ми стикаємося з питанням «чия берегова лінія?». РФ у своїх пропозиціях, природно, вважає Крим своїм і саме це стане основою її позиції. Відповідно, будь-яке формулювання крім як «анексована (або окупована) територія України» – це вже дипломатична перемога Кремля. Тобто, якщо ми визнаємо фактичний контроль Криму РФ, фіксуємо це у міжнародному договорі як факт – ми погоджуємося з анексією. Наступний крок РФ – спираючись на такий договір, зняти Крим з порядку денного як мінімум на кілька десятків років. Це перша пастка ідеї про переговори.
Друга пастка – розділ ресурсів моря. Якщо до 2014 року більшу частину узбережжя Азовського моря контролювала Україна (це була українська територія), то сьогодні де-факто більшість берегової лінії знаходиться під контролем РФ. Окупанти стоять у Криму, районі Новоазовська. Росія свого часу доклала колосальних дипломатичних зусиль до того, щоб «розвести» питання анексії Криму та війни на Донбасі. Виведення в «окреме питання» теми Азовського моря – реалізація російської тактики обговорення українських питань – розбиваючи тему на кілька локальних проблем, не допустити розгляду в комплексі питань «російської агресивної політики щодо сусідньої країни». Зауважте, на зовнішньому полі ми вже маємо Крим, який не пов’язаний з Донбасом. Донбас, який ніяк не можна пов’язати з активністю РФ на внутрішньополітичному полі України. Зараз нам пропонують ще Азовське море як «окрему тему».
Якщо відкинути риторику українських офіційних осіб і зосередиться на міжнародних документах, то ми маємо окрему проблему Криму, маємо проблему Донбасу, але не маємо проблеми агресивної політики в регіоні, не маємо проблеми агресії РФ проти України (є лише «епізоди у Донецькій і Луганській областях), не маємо політики втручання у внутрішні справи. Успіх з «Азовським кейсом» зробить надзвичайно важким засудження агресивної російської політики: навіть якщо (не дай Бог) почнуться проблеми, наприклад, у Харківській або Сумській областях, ми знову будемо обговорювати не війну РФ проти України, а Харківську або Сумську кризи на сході України .
Такий підхід позначається і на внутрішній політиці – замість комплексу заходів з протидії РФ, ми розглядаємо приватні питання, регулярно потрапляючи в анекдотичні ситуації:
-
з одного боку, говоримо про припинення залізничного сполучення з РФ, з іншого – про запуск поїздів до адміністративного кордону з Кримом;
-
з одного боку, говоримо про війну з РФ, а з іншого – Росія досі є найбільшим торговим партнером (якщо вважати по країнах), імпорт з якої за перші півроку 2018-го виріс на 25% у порівнянні з аналогічним періодом 2017-го року. (Для довідки – середній показник зростання імпорту в Україну – 14%);
-
з одного боку, говоримо про проблему Азовського моря, про війну, а з іншого – продовжує працювати міжурядова угода, яка зобов’язує нас ділитися даними берегових АІС з агресором, яку ніхто не відміняв.
Що з цим робити?
Проблема потребує комплексного вирішення. Перше і основне – ліквідувати нашу вразливість з точки зору транспортної інфраструктури. Національними проектами можуть стати будівництво автомагістралей уздовж адміністративного кордону з Кримом, вирішення проблеми транспортної блокади Маріуполя, нові залізниці.
Можливо, варто хоча б прорахувати вартість і доцільність будівництва каналу, що з’єднує Азовське та Чорне моря – адже проблема Криму завтра не вирішиться, а порти Бердянська і Маріуполя є ключовими підприємствами для регіону.
Природно, якщо є можливість, продумати комплекс дзеркальних заходів у відповідь на дії РФ. Зрештою, Україна, згідно з підписаною угодою, має ті ж права в Азовському морі.
Вихід з міждержавного договору 2003-го року на даному етапі нам не вигідний – сумнівно, що з сьогоднішніми стартовими умовами ми зможемо вийти на кращий документ. Але скасувати дію міжурядових угод можна і потрібно, принаймні тих, які несуть пряму загрозу національній безпеці.
І, нарешті, зайнятися питаннями охорони морських рубежів. Для цього необхідно по-новому поглянути на перспективи ВМС України, знайти підходи, які сприятимуть швидкому нарощуванню потенціалу військово-морських сил. Цей напрямок добре описав експерт Українського Інституту Майбутнього Глен Грант в своїй статті «ВІЙСЬКОВО-МОРСЬКІ ПРОБЛЕМИ – ЧАС ПРОКИНУТИСЯ І ПОДИВИТИСЯ ПРАВДІ В ОЧІ!». У ній, до речі, він не виключає можливості скликання Мінська-3. Але ключова відмінність від пропонованих спікерами Медведчука кроків полягає у тому, що переговори повинні розглядати «військово-морські проблеми» у комплексі – з Кримом, Донбасом і так далі. І з огляду на специфіку реалізації «Мінська-2», вони в короткостроковій перспективі мають на меті втягнути РФ у переговорний процес і таким чином затягнути час, ускладнивши подальшу ескалацію на морі.
Головне у даному випадку – діяти виходячи зі своїх інтересів і, крім «дипломатичних зусиль», поглянути тверезо на ситуацію, подумати, що необхідно зробити самим, на своїй території.
Експерт програми “Міжнародна і внутрішня політика” Українського інституту майбутнього” Ігар Тишкевич
Текст вперше опубліковано на сайті “Хвиля”