Вбивство Олександра Захарченко: кому вигідно і що буде далі / Український інститут майбутнього

Вбивство Олександра Захарченко: кому вигідно і що буде далі

03.09.2018

ФОТО: news.bigmir.net

Лідер так званої «ДНР» Олександр Захарченко був підірваний у донецькому кафе «Сепар», яке до початку російської окупації носило назву «Ветерок». 2 вересня у Донецьку пройшла церемонія прощання з Олександром Захарченко, де були присутні кілька десятків тисяч місцевих жителів. Російська сторона, природно, звинуватила українську сторону, заявивши про акт «державного тероризму». Українська сторона свою причетність до загибелі ватажка бойовиків заперечує. У даній ситуації простіше проаналізувати мотивації сторін, і, відповівши на питання «навіщо», отримати відповідь на питання «хто».

Коротка, сумна і непоказна доля донецького сепаратиста

Для початку варто згадати, що Захарченко далеко не перший сепаратист, який пішов з цього світу. На початку 2014-го року в Донецькій і Луганській області була своєрідна махновщина - десятки «впливових» польових командирів, які часто боролися і між собою. Російські куратори пішли на створення двох «республік», у кожній з яких вже через рік домоглися відносного контролю над процесами, сформували «місцеву владу». При цьому, особи, які не згодні з «генеральною лінією партії» або зникли з території «республік» (ті, хто був розумніший), або зникли з поверхні землі. Навіть побіжний начерк списку «героїв-сепаратистів», яких вже немає на цьому світі вражає: Беднов (Бетмен), Мозговий (Прізрак), Жилін (до речі, убитий теж у кафе «Вєтерок»), Циплаков (помер у камері ЛНР), Толстих (він же Гіві), Павлов (Моторола), Іщенко ( «Малиш», «мер» Первомайська), Дрємов («козак», конфліктували з Плотницьким), Кисельов («комуніст» - убитий у камері ЛНР), Мамієв (Мамай), Болотов, Макович. З усього цього списку на фронті українськими військовими знищений тільки Мамай, та й то є різні версії аж до «замочили і списали на укрів». А, наприклад, Болотов і Маковіч померли «раптово» і вдома. Один під Москвою, другий - у своїй квартирі у Донецьку. Якщо до цього списку додати перелік «розумніших», які своєчасно відчули ситуацію і поїхали з регіону, очевидно, що лідерів «народних республік» зразка 2014 року у цих самих республіках практично не залишилося.

При цьому є ще один цікавий факт: Донецькою областю опікується ФСБ, а Луганській ГУ ГШ ЗС РФ (колишнє ГРУ) - два різних, конкуруючих між собою відомства. І, ось цікавий збіг: смерть «відпрацьованих» бойовиків так само відбувається за абсолютно різними сценаріями:

  • У так званій ЛНР вони гинуть у результаті засідки від стрілецької зброї або вмирають у камерах місцевого МГБ, звинувачені в зраді;
  • У Донецькій області бойовики або злітають у повітря, або «раптово помирають вдома».
    Результат, правда, завжди один - лідери бойовиків, які проводять політику, «відмінну від генеральної лінії партії», зникають і процеси стають керованими. Винятком, до недавнього часу, був Захарченко - довгожитель за мірками керівництва «народних республік». Але і він, з недавнього часу відчув недобре.

«Чуйка» не підвела Захарченко. І не тілько його

Про те, що у керівника «ДНР» з'явилися проблеми, говорили ще у 2017 році, у 2018 розмови отримали підтвердження поведінкою самого Захарченко:

  • після довгих розмов про контрабанду, неефективне витрачання російських грошей, що надходять у Донецьку область, Захарченко вирішив не їхати у Крим у складі делегацій «ДНР» і «ЛНР». Місцеві ЗМІ спочатку заявили про його поранення під Авдіївкою, російські, трохи згодом, спростували інформацію, заявивши, що лідер донецьких бойовиків всього лише «переніс планову операцію»;
  • через місяць, під час святкування «дня міста» Захарченко знову зник і з'явився в Цхінвалі, нібито здійснюючи «плановий міжнародний візит»;
  • буквально за день до вибуху територію «ДНР» зилишив брат Захарченка, виїхати збиралася і дочка «Ташкента» (А. Тимофєєва - «міністра доходів і зборів»);
    Примітно, що саме Захарченко і Тимофєєв стали жертвами вибуху. Другому просто пощастило. Як надовго - покаже час. Але, якщо він розумний, то не виключаю варіанту швидкої відставки «за станом здоров'я» і стрімкий від'їзд на територію РФ.

Паралельно з цим розвивався ще один трилер. Якщо пам'ятаєте, такий собі Захар Прилепин регулярно їздив до Донецька і навіть був «заступником командира 16 полку спеціального призначення», безпосередньо керуючи батальйоном, який ще рік тому РІА «Новини» називали «батальйоном Прілепіна». 9 липня 2018 року цей «письменник і видавець» спішно залишає  Донецьк, заявляючи, що на фронті затишшя, а у нього в РФ безліч «завислих проблем». При цьому Прилепин намір стати «відсутньою ланкою» - політичним посередником між Захарченко та Плотницьким. Але уже 24 серпня донецькі ЗМІ повідомили про «ліквідацію незаконного збройного формування - прілепенцев". Телеграм-канал, що належить керівництву «Народного фонту Новоросії» досить однозначно описує мотивацію: «Ініціатива роззброєння НОФ виходить з Москви. Місцеві царі активно пручаються, але сили нерівні». До речі, після цієї «ліквідації НВФ» Захарченко спішно покинув територію «рідного ДНР» і відправився в Цхінвалі - 23-24

У такій логіці, враховуючи дружбу між Прилепіним і Захарченко, під «місцевими царьками», можливо розуміли не тільки «письменника». Як показали події наступних днів, сили дійсно «не рівні».

Версії вбивства - кому це вигідно

У перші години з'явилися відразу три версії вбивства Захарченко:

  • Розбірки між угрупованнями всередині самої ДНР за фінансові потоки і / або сфери впливу.
  • Ліквідацію здійснили українські силовики і / або проукраїнське підпілля
  • Ліквідацію здійснили російські силовики (спецслужби)

Розглянемо кожну з них окремо.

Вбивство Захарченко - справа рук «своїх» і це всього лише конкуренція за гроші і сфери впливу. Теоретично, дана версія може існувати, оскільки «лідер ДНР» активно поєднував політичну діяльність з контролем фінансових потоків, в тому числі і контрабанди. На користь цієї версії говорить те, що замах готувався на нього і «Ташкента», який поєднував «офіційний» пост з роботою бухгалтером особистих фінансів «шефа». Про те, що всередині верхівки терористів є різні групи впливу, і відносини між ними далекі від дружніх, говорив і перебіжчик - колишній міністр культури «ДНР» Ю. Лекстусес. Однак, такий хід подій навряд чи можливий з кількох причин:

  • Контроль силового блоку давно вже не у руках Захарченко. «Лідер» ДНР, кажучи мовою Ільфа и Петрова, давно БУВ фактично «зіц-головою Фунтом»;
  • Якби куратори не знали про операцію, то Москва б направила в регіон слідчу групу (і, можливо, не одну) для з'ясування причин - рівень місцевіх «слідчіх», як відомо, залішає бажати кращого. Ми ж маємо заяву СК РФ про «сприяння слідчім органам ДНР» і  крімінальну справу за фактом «міжнародного тероризму», яке є, скоріше, політичним актом, аніж реальною спробою взяти сітуацію під контроль;
  • Вбивство такого рівня - політичний акт, який може зашкодити інтересам РФ. З огляду на  що силовий блок знаходиться під контролем Кремля, організатори не те, щоб не отримали б своє - досить оперативно прієдналися б до Захарченко на тому світі.

Таким чином, версія не витримує критики.

Ліквідація - справа рук українських силовиків. Цю версію активно просувають російські ЗМІ і офіційні особи. Але їхні тези звучать у звичній канві російської пропаганди - мовляв, «українська хунта» хоче зірвати мирний процес і силовим методом вирішити проблему Донбасу. Теоретично, при певному збігу обставин, смерть Захарченко була б вигідна Україні в разі:

  • Якби йшов процес реалізації мінських угод у «прочитанні Путіна» - спочатку йдуть політичні поступки, потім вирішення питання безпеки. В такому випадку Україна дійсно була б перед складною проблемою: як не допустити дезінтеграції країни і масових заворушень при наданні сепаратистським регіонам більших, порівняно з іншими областями, прав;
  • Як провокація, якби переговори Трампа, Меркель і Макрона вийшли на варіант компромісу з РФ, який би загрожував проблемами у внутрішній і зовнішній політиці для України (див. попередній пункт). Але це вимагає наявності власних ресурсів, що дозволяють хоча б рік успішно існувати без зовнішньої політичної, військової та фінансової допомоги - такі провокації, безсумнівно, поставили б питання про доцільність підтримки української влади з боку Німеччини, США і Франції;
  • Якби було прийнято рішення про силовий сценарій завершення кризи. У такому випадку логічним кроком протягом найближчих годин після смерті Захарченко став би початок своїх інформаційних операцій - масованої подачі власних версій причин вбивства. Наступним кроком, протягом максимум доби, повинна була стати активізація бойових дій і спроба атакувати бойовиків.

Реальність дещо інша. Чинному президенту, безсумнівно, було б вигідно досягти швидкої перемоги на Донбасі, наприклад, силовими методами. Але, на жаль, сьогодні потенціал ЗСУ достатній для успішного стримування бойовиків з урахуванням можливих підкріплень з РФ. Атака була б пов'язана з великими втратами і без 100% гарантії результату, які, з огляду на рейтинг Порошенко, надзвичайно шкідливі у період передвиборної кампанії. Зрештою, звільнення Донбасу полягає не тільки в контролі степів - це ще штурм великих і густонаселених міст. Тому силовий варіант навряд чи можливий найближчим часом. Крім того, є ще кілька аргументів:

  • Мирного процесу як такого не існує вже 2 роки. Ситуація знаходиться у стані «ні війни, ні миру» допустима і частково вигідна для України, допустима для США і ЄС, вигідна і допустима вона, певною мірою вигідна обом сторонам - логіку процесів описували в прогнозі Українського інституту майбутнього на 2018 рік. Таким чином, якщо користуватися логікою спікерів з РФ, українській стороні просто нічого зривати.
  • Версія зі свідомою провокацією для зриву переговорів Путіна з лідерами ЄС та США не витримує критики, оскільки Україна надзвичайно сильно залежить від зовнішньої допомоги. І втрата такої у передвиборний рік рівносильна достроковій поразці Порошенка  на президентських виборах.
  • Сам хід переговорів про миротворців. Україна за останні півтора роки домоглася істотних зрушень в міжнародному визнанні факту агресії РФ. Те, що Крим окупований (навіть не анексований, а окупований) зафіксовано в резолюції Генеральної Асамблеї. Факт агресії на Донбасі і присутності там російський кадрових військ підтверджений слідчою групою по МН-17, документами НАТО, офіційною заявою Столтенберга і ін. Це дає Києву надію на можливе визнання РФ стороною конфлікту і, як наслідок можливе підписання нею мандату про миротворчу місію (якщо така буде). Прихід миротворців є сумнівним успіхом з точки зору стратегічних інтересів України, але він, безсумнівно, буде тактичним успіхом для команди Порошенко, якщо підписання документів відбудеться до президентських виборів.
  • Захарченко та його «бізнес» в окупованій частині Донецької області - це російська проблема, оскільки Кремль змушений утримувати «народні республіки» і закривати очі на крадіжку частини коштів, контрабанду товарів (в тому числі наркотиків, зброї) на свою територію. Існування такого «подарунку Кремлю» - цілком прийнятна опція для Києва на тлі неможливості швидко вирішити проблему війни на Сході.

  • Таким чином, якщо приймати на віру російські тези, російський погляд на ситуацію на сході України, вбивство Захарченко українськими силовиками логічно. Якщо оцінювати наявні факти і хоча б частково вивчити мотивацію Києва - ні.

    Ліквідація російськими спецслужбами (або безпосередньо, або через своїх найманців у «ДНР»). Тут ситуація дещо інша. Тези російської влади, які активно просувають їх ЗМІ, я коротко описав в попередньому блоці. До цього можна додати кілька додаткових фактів:

  • Великої угоди з США під час зустрічі Трампа і Путіна досягти не вдалося. Нагадаю, що однією з опцій були поступки Москві в українському питанні в обмін на поступки Вашингтону на інших майданчиках. Детально варіанти ми з Іллею Кусой розглядали в тексті "Три основні сценарії політичного компромісу Трампа і Путіна";

  • Визнання Росії агресором і окупантом змінює рамки переговорів по Донбасу, дещо  послаблюючи позиції РФ, дозволяючи партнерам більш наполегливо вимагати поступок. При цьому Росія надзвичайно сильно зацікавлена ​​в припиненні частини санкцій (принаймні з останніх пакетів США) в обмін на компроміс, але не може собі дозволити відмовитися від ключових вимог в українському питанні - глибоких політичних компромісів в Україні;

  • У Кремлі розуміють, що нескінченно затягувати час у переговорах по Україні неможливо, в той же час усвідомлюють, що досягнення компромісу щодо введення миротворців (навіть з опцією реалізації політичного пакету «Мінська-2») посилить позиції чинної влади, оскільки та, у світлі «договору про миротворців» зосередиться на тезі «світ сьогодні». А практичне обговорення теми виборів і статусу територій можливе лише після як мінімум року;

  • У разі досягнення компромісу щодо миротворчої місії, для РФ вигідно, щоб у якості «другої сторони», яка підписує мандат, виступали так звані «ЛНР» і «ДНР», а вона сама не була визнана в якості сторони конфлікту. У той же час очевидно, що наявність фігур на кшталт Захарченко та Плотницького є перешкодою до такого формату, як і до реалізації «політичної складової Мінська-2». Другого РФ усунула ще в 2017 році і Захарченко залишався чи не останньою великою публічною токсичною фігурою з числа донбаських сепаратистів на ігровій дошці;

  • Росія протягом останніх 18 місяців прагнула оптимізувати процеси управління і фінансування невизнаних республік. Вирішивши проблему у Луганську, рано чи пізно вона повинна була зайнятися Донецьком. Тим більше, що питань до керівництва «ДНР» накопичилося більш ніж достатньо;

  • Фактично, РФ потрібно було знайти привід взяти паузу в дискусіях з пошуку шляхів передачі Донбасу Україні, при цьому, бажано, створити передумови для виходу на більш вигідні позиції.

    Таким чином, у росіян була своя мотивація прибрати Захарченко. При цьому необхідно було зробити так, щоб вихід «лідера ДНР» не спричинив проблем з керованістю регіоном. Для початку Москва через підконтрольних силовиків завершила процес ліквідації непідконтрольних збройних формувань. Батальйон Прілепіна був одним з останніх осередків. Наступний етап - ліквідація навіть «особистої охорони» місцевих чиновників,  про що пише згадуваний сепаратистський телеграм-канал «Даний крок - не перший в справі наведення ладу зі зброєю на території ДНР. За підсумком зброя повинна залишитися тільки у корпуса, МВС і МДБ. І ніяких «особистих охорон», що складаються з вчорашніх стриптизерів і неврастеніків». Можливо, з Захарченко думали вчинити за алгоритмом Плотницького - відставка, здача інформації про грошові і контрабандні  потоки, можливість жити де-небудь на просторах РФ. Але той виявився нетямущим і два рази за літо фактично «бігав» від кураторів. Далі, як казав один з українських президентів, «маємо те, що маємо». При цьому РФ заявляє про акт «міжнародного тероризму», заводить кримінальну справу, але не відправляє слідчих до місця трагедії. Для порівняння: після катастрофи МН-17 перше питання, яке підняли країни, зацікавлені в розслідуванні - присутність їх фахівців на місці. У нашому випадку такого немає. Більш того, приїзд групи вже після нагальних похорону (значить, без додаткової експертизи останків) і після "наведення порядку» на місці злочину буде не більше ніж цирковою виставою.

До речі, не можна виключати, що вбивство Захарченко було інсценуванням і, насправді, його просто вивели з гри, відправивши куди-небудь подалі від уваги публіки. Цікаво, що буквально пару тижнів тому на телеграм-каналі НеЗыгарь була розмыщена інформація, що керівництво ЛДНР прикупило кілька розкішних вілл у Венесуелі. Скидати з рахунків такий варіант теж не варто.

Що далі?

Наступним кроком, природно, повинні були стати заходи, спрямовані на досягнення «паузи» в переговорах по Донбасу. Що і сталося:

  • частина російських ЗМІ встигли заявити про зрив мінського процесу як такого, оскільки документи підписували «особисто Захарченко та Плотницкий»;
  • Міністр закордонних справ РФ Лавров вже заявив про неможливість чергової зустрічі в «нормандського форматі».
    Таким чином з точки зору тактики, Росія використовувала смерть Захарченко для того, щоб, без зайвого ризику взяти паузу у переговорах з українського питання. При цьому найближчим часом російські дипломати на міжнародних майданчиках будуть наполегливо просувати тезу про «українську спецоперації по вбивству керівника ДНР». У той же час, вибухом в кафе «Сєпар» завершений процес знищення (виводу) з території ЛДНР найбільш токсичних публічних персонажів, які могли бути перешкодою прогресу в реалізації «політичного пакету врегулювання» - питань амністії і виборів.

Крім того, підписання документів щодо врегулювання Києвом з одного боку і «ДНР» з «ЛНР» з іншого більш вірогідні, коли на чолі «республік» стоять нічим не примітні і не викликають різкої  реакції в українському суспільстві особистості. Це дає можливість проросійським політикам, наприклад, Віктору Медведчуку, активно просувати тезу про необхідність пошуку точок дотику з «народними республіками» - адже найбільш одіозних особистостей там вже немає.

Таким чином, забезпечивши собі паузу, РФ може вже через 3-4 місяці вийти з оновленими ініціативами щодо врегулювання. Більш того, її згоду на «переговори, незважаючи на вбивство в Донецьку» буде в черговий раз піднесено на зовнішніх майданчиках як добра воля керівництва Росії, прогрес у справі мирного врегулювання.

У результаті вже до кінця року ми можемо стати свідками спроби узгодження попереднього формату врегулювання конфлікту на Донбасі. Наприклад, у формі місії з підтримання миру і, одночасно з цим, переліку політичних компромісів, до яких будуть схиляти Україну. У нашій країні як раз почнеться передвиборча кампанія і однозначну згоду Петра Порошенка на такий формат (з детально прописаним політичним планом) може бути використано опонентами. Відмова ж від врегулювання буде використана його опонентами для агітації на Півдні і Сході країни, що призведе до посилення позицій проросійських партій на парламентських виборах. У будь-якому випадку позиції нового (або нового-старого) президента будуть слабкіші, ніж сьогодні. Це означає, що шанси Москви «повернути Донбас на своїх умовах» істотно зростають.

Україні, при такому розкладі сил, необхідно як мінімум ще раз сформулювати «червоні лінії», перехід через які означатиме проблеми не тільки для нас, але і для наших партнерів. А також прорахувати різні сценарії розвитку подій на Донбасі. Ми повинні знати вартість (не тільки грошову - політичну, ресурсну) кожного з варіантів, мати можливості (і плани) впливу на ситуацію.

Експерт програми "Міжнародна і внутрішня політика" Українського інституту майбутнього Ігар Тишкевич для "Хвиля"