Боліваріанський гамбіт: чи підуть США на вторгнення у Венесуелу?

16.09.2018

Дональд Трамп та Ніколас Мадуро

ФОТО: tert.am

          Нині покійний сенатор Джон Маккейн відповів би «так». Більше того, він би навіть голосував за це і вніс відповідний законопроект на розгляд Конгресу США, хай навіть це б не відповідало здоровому глузду. Власне, Маккейн відкрито закликав Сполучені Штати до силового вирішення проблеми Венесуели ще з часів правління там Уго Чавеса. І аж до самої своєї смерті вважав силовий варіант одним з найбільш дієвих для Штатів у їхній зовнішній політиці.

         Нині розмови навколо вірогідного військового втручання США у Венесуелу знову на слуху завдяки нещодавнім статтям у газеті «Time». Днями видання повідомило, що президент США Дональд Трамп і члени його команди провели кілька зустрічей з представниками венесуельського генералітету та обговорювали можливість організації перевороту. За даними газети, ці зустрічі мали місце наприкінці 2017 року та протягом першої половини 2018 року. Зустрічі завершилися нічим. У Трампа відмовилися допомагати венесуельцям і втручатися у внутрішні справи Венесуели.

         В принципі, сам факт такого роду контактів між США і частиною венесуельських еліт не дивує. Страшна та безпрецедентна соціально-економічна та гуманітарна криза у Венесуелі загрожує усьому регіону, включаючи Сполучені штати. Для останніх стабільність Латинської Америки – це питання національної безпеки. Більше того, США уважно слідкують за перебігом подій у Каракасі, тому зв`язки такого рівня – це цілком нормальна процедура.

Не дивиною став і предмет переговорів. Не раніше, ніж минулого року Дональд Трамп особисто натякав на те, що розглядає «силовий варіант» вирішення кризи у Венесуелі. Тоді це збурило переважно ліберальну частину американського суспільства та демократів, які заявили, що такі розмови з боку глави держави – це божевілля. Прихильники ж Трампа та частина республіканців навпаки, розцінили це як «hard ball game».

Однак цікавою стала інша деталь цих розмов. Те, що американська адміністрація відмовилася брати участь у цих венесуельських авантюрах (принаймні, поки що) не тому, що це безглуздя чи втручання у внутрішні справи держав, що суперечить американським цінностям і нормам. Ні, основна мотивація відмови Трампа полягала у тому, що, мовляв, заколотники справили враження людей, не готових до перевороту та серйозних дій. Іншими словами, Сполучені Штати пішли б на це, але не впевнені у своїх компаньйонах. Це повністю змінює увесь контекст розмов, про які повідомила «Time».

         Після публікації даних про ці контакти президент Венесуели Ніколас Мадуро заявив, що американці планують використати гуманітарну кризу в країні як виправдання для військового вторгнення або перевороту. Міністр закордонних справ Венесуели Хорхе Арреаза пішов далі та звинуватив Вашингтон у агресії та екстремізмі. Загалом, матеріал газети «Time» зіграв на користь Ніколаса Мадуро та його інформаційної кампанії проти США, магістральний меседж якої: «Гуманітарна криза та економічні проблеми в країні – це змова Сполучених Штатів проти венесуельського народу».

         Так чи інакше, ці публікації знову, вперше за рік, підняли дискусії навколо планів Дональда Трампа та його войовничої команди втрутитися у ситуацію у Венесуелі для зміни режиму на більш лояльний до себе. Сама адміністрація Білого Дому не спростувала і не підтвердила інформацію, опубліковану в «Time», і вирішила лишити цю тему в підвишеному стані під великим знаком питання. Отож, чи вдаватиметься Дональд Трамп до вторгнення у Венесуелу?

         Якщо коротко – ні. Це не відповідає ані національним інтересам США, ані їхньому сумнозвісному історичному досвідові взаємодії з Латинською Америкою, ані необхідністю у цьому для покращення ситуації. Криза у Венесуелі, хоча й досягла критичних позначок, не вимагає силового перевороту за участю спецслужб або тим паче військового вторгнення, хай навіть обмеженого. Навіть навпаки – такий сценарій лише поглибить кризу та занурить країну у хаос і насилля, особливо якщо виявиться, що у США немає чітких фаворитів для швидкого заміщення Мадуро та його команди у Каракасі.

         Сполучені Штати мають доволі суперечливий і неоднозначний історичний досвід силових втручань у справи Латинської Америки. Протягом усього XX століття США, частково прикриваючись так званою «доктриною Трумена», здійснили десятки державних переворотів і військових вторгнень у стратегічному для них регіоні. Практично жодна з цих акцій не принесла цим державам полегшення або покращення життя. У більшості випадках, все завершувалося зміною одного диктатора або невдалого політика на іншого диктатора. Єдина різниця – тепер цей тиран правий, а не лівий,  а також більш слухняний Вашингтону.

         У 1964 році США підтримали військовий переворот у Бразилії, який скинув лівий уряд Жуана Гуларта. Тоді свою позицію президент Джон Кеннеді пояснював тим, що Бразилія нібито могла стати «другою Кубою», чого Сполучені Штати, в умовах «холодної війни», допустити не могли. Принаймні, у це вони вірили.

         У 1973 році у Чилі відбулася одна з найбільш відомих таємних операцій США. Їхні агенти ЦРУ допомогли організувати, фінансувати та здійснити переворот проти демократично обраного лівого президента Сальвадора Альєнде. У результаті цього, до влади прийшов сумнозвісний чилійський генерал Аугусто Піночет, влада якого трималася на крові та залякуваннях аж до кінця 1980-х років.

         У 1976 році США підтримали прихід до влади в Аргентині військової хунти на чолі з генералом Хорхе Рафаелем Віделою, яка скинула демократично обраний лівий уряд Ізабель Перон. Період військової диктатури Аргентини позначився позасудовими вбивствами, викраденнями людей, зґвалтуваннями та закриттям багатьох медіа. Цей період чимало аргентинців і досі згадують як одні з найбільш чорних сторінок своєї історії.

         Протягом 40 років США активно підтримували праві сили у громадянських війнах у Коста-Ріці, чим дестабілізували країну, яка й досі намагається подолати наслідки цих кривавих років. Аналогічну позицію США займали і щодо Сальвадору, де допомагали правим воєнізованим угрупованням у конфлікті. Так само, підтримку отримав і відомий в Латинській Америці диктатор Гватемали Ефраїн Ріос Монтт, який нещодавно помер, не дочекавшись вердикту суду за воєнні злочини та злочини проти людства.

         Усі ці приклади доводять, що силові втручання у конфлікти радше ускладнювало їх, аніж покращували ситуацію або давали якісь відчутні бонуси Сполученим Штатам. Військове вторгнення у Венесуелу може мати катастрофічні наслідки для країни та населення, а США втягнуться у конфлікт, якого не бажає ніхто. На тлі протекціоністської та ізоляціоністської риторики Трампа та його бажання максимально дистанціюватися від вже набридлих війн на Близькому Сході, розворот у Латинську Америку мало хто сприйме, окрім якихось зовсім консервативних «яструбів» в Республіканській партії. Крім того, вторгнення вдарить по рейтингах Трампа у США, оскільки значна частина країни – це іспаномовні вихідці з Центральної та Південної Америки.

         Інша проблема – відсутність у США чіткого плану подальших дій. Судячи з публічних заяв Вашингтона, у них немає стратегії щодо Венесуели чи Латинської Америки загалом. Нинішня адміністрація спирається у тамтешній політиці на традиційних союзах з Колумбією і Бразилією. В умовах того хаосу, який зараз вирує у Білому Домі, краще просто продовжувати стару політику, аніж ризикувати, вдаючись до сліпих силових акцій, які можуть вдарити бумерангом вже у цьому році. До того ж, незрозуміло, а на кого ставитимуть США у випадку успішного перевороту. Чи це будуть венесуельські генерали, чи представники правлячої партії Мадуро, чи політична опозиція? Якщо останні, то хто конкретно? Що робити з тим, що чимало з опозиціонерів самі не дуже «чисті на руку» і не всі мають достатньо внутрішньої легітимності для управління країною? Без цих питань втручання у Венесуелу – неможливе.

         У 2002 році ЦРУ США вже було пов`язано з невдалою спробою військового перевороту проти Уго Чавеса у Каракасі. Тоді президент спромігся придушити заколот і мобілізувати навколо себе населення, чим створив собі ореол національного героя та борця з «американським імперіалізмом».

У 2018 або 2019 році подібна акція, особливо якщо провалиться, лише посилить імідж і позиції самого Ніколаса Мадуро, тоді як його нинішній рейтинг доволі низький. Через кризу, в якій значною мірою винна венесуельська влада, Мадуро втрачає позиції навіть серед прихильників. А тому це питання часу, коли всередині правлячої партії відбудеться маленька революція, а частина еліт спробують позбутися непопулярного президента. У такому разі США можуть підтримати цей крок, але при цьому не змінюючи владу, що збереже політичну стабільність та натомість запустить діалог між урядом і опозицією, але вже без Мадуро.

Військова інтервенція або переворот без підтримки місцевих еліт або регіональних гравців приречені на провал. Хвилі біженців, які можуть з`явитися на кордонах США – лише частина проблеми. В умовах розрухи, яка може виникнути через затягування конфлікту, населення почне шукати інші, більш дешеві, шляхи отримання прибутку та виживання. Єдиний варіант – вирощування коноплі, коки або марихуани та виробництво наркотиків. Повториться ситуація, яка відбулася з Афганістаном. Нині ані Колумбія, ані Бразилія не підтримують силові дії щодо Венесуели. Однак всі сподіваються на внутрішній переворот у Каракасі, спрямований проти Ніколаса Мадуро та його найближчого оточення.

З цих причин Дональд Трамп не піде на військове вторгнення. Для США найкращим варіантом є посилення санкцій, які мають утримувати Мадуро від занадто радикальних дій і змушувати сідати за стіл переговорів, а також робота з елітами, готовими до усунення Мадуро внаслідок внутрішніх процесів у правлячій партії. Тоді це збереже стабільність, легітимний фон такого переходу та дозволить безболісно здійснити перехід Венесуели від антиамериканської диктатури до більш лояльної Вашингтону відкритої і демократичної країни.

Матеріал вперше опублікований на сайті Цензор.НЕТ