Парламентські вибори у Швеції: що вони означають для Європи та України?

16.09.2018

У неділю 9 вересня у Швеції пройшли чергові парламентські вибори. Результат нікого особливо не здивував, його прогнозували задовго до голосування. Але в той же час він багато що розповідає нам про недалеке майбутнє Європи. На прикладі Швеції можна побачити майбутні вибори до Європарламенту наступного року. Цей момент не може не тривожити як європейські еліти, так і Україну.

Хто брав участь у виборах?

Загалом, у виборах брали участь 11 шведських партій, більшість з яких добре відомі суспільству. Обирали 349 депутатів парламенту, відомого під своєю шведською назвою Ріксдаг.

Основними фаворитами були правлячі соціал-демократи на чолі з прем`єр-міністром Швеції Стефаном Льовеном. Він керує країною з 2014 року і має намір зберегти свою посаду ще на один термін. Його правління було складним, адже він керував урядом меншості, дуже нестабільною і хиткою коаліцією, яка залежала від багатьох партій у парламенті.

Другою найбільшою партією є консервативна Поміркована партія, яка є частиною правоцентристського політичного альянсу чотирьох політичних сил у парламенті, що стали основною опозиційною силою до уряду Стефана Льовена, але іноді допомагали йому голосами у випадку голосування за ключові законопроекти. Напередодні виборів у партії пройшли перестановки керівництва. Лідер партії Анна Кінберг Батра була змушена подати у відставку під тиском своїх однопартійців через те, що вирішила допомогти уряду Льовена у бюджетних питаннях. Її замінив Ульф Крістенсен, який і повів партію на цьогорічні вибори. Консерватори планують повернутися до урядування країною спільно зі своїми партнерами по «Альянсу».

Третя найбільша партія у парламенті Швеції – це права консервативна та анти-іммігрантська партія «Шведські демократи». Їх вважають однією з головних поміркованих євроскептичних політичних сил у Швеції. Дехто називає їх ледь не «фашистами» чи «неонацистами», хоча це некоректно. Їхня програма є традиційною для будь-якої правої націоналістичної партії з дещо великою увагою до міграційного питання. «Шведські демократи» багато років перебували на маргінесі, коли у Швеції панували ліві. Коли вони зайшли в парламент, то завжди були в опозиції. Крок за кроком, але вони поступово планують нарешті взяти участь у формуванні коаліції. У 2014 році партії відмовилися співпрацювати з ними. Тим не менше, «Шведським демократам» вдалося вибити для себе чимало політичних бонусів, коли у 2014 році вони спровокували політичну кризу, фактично «заваливши» законопроект про бюджет на 2015 рік, підготовлений урядом Льовена. З того часу їхні рейтинги лише зростали.

Наступною йде Зелена партія. У Швеції питання клімату та навколишнього середовища – одна з топ-тем серед суспільства. Зелені завжди були впливовою і поважною політичною силою у країні. Оберігання природи та постійне озирання політиків на «зелені аргументи» стало частиною політичної культури Швеції. Останній уряд Стефана Льовена включав у себе Зелену партію, завдяки якій прем`єр-міністр і зумів втриматися на посаді після політичної кризи 2014 року, яка ледь не завершилася достроковими виборами.

Ще одна партія, яка брала участь у виборах – ліберальна аграрна Центристська партія Швеції. Вона грала ключову роль в уряді Фредріка Райнфельда у 2006-2014 роках, але потім перейшла в опозиційний правоцентристський «Альянс». Вони є традиційними союзниками Поміркованої партії, тому напередодні виборів вони одразу заявили, що увійдуть в уряд лише зі своїми партнерами по «Альянсу».

Шведська Ліва Партія також претендує на участь у коаліційному уряді. У них був шанс приєднатися до управління країною у 2014 році, але вони відмовилися після конфлікту з прем`єр-міністром Стефаном Льовеном. Тоді він не запросив їх до коаліції, не дивлячись на те, що вони підтримали його законопроект по бюджету. У партії це розцінили як зраду та недовіру до себе, а тому вони принципово відкинули ідею спільного управління разом із Льовеном. Зараз Ліва Партія прагне укласти угоду про союз з найближчими соратниками соціал-демократів – зеленими.

Найбільші проблеми напередодні виборів виникли у Лібералів. Ця партія була частиною коаліційного уряду Райнфельда у 2006-2014 роках. Але з того часу вони були значно послаблені внаслідок кількох політичних невдач. По-перше, вони відповідали в уряді за шкільну реформу та політику в галузі освіти. Не досягнувши значних результатів, їх розкритикували опозиціонери, що підірвало їхній рейтинг. По-друге, Ліберали відповідали за міграційну політику Швеції, що у 2013-2014 роках викликало шквал критики через неадекватну та хаотичну міграційну політику королівства. Найбільше дісталося саме цій партії. По-третє, всередині партії нині триває боротьба між частиною її членів і лідером Яном Бйорклундом. Він контролює партію з 2007 року, і багатьом це не подобається. Вони вимагають його відставки та заміни на більш молодого та прогресивного політика, який би не асоціювався з минулими провалами.

Нарешті, останньою з-поміж основних шведських партій, є Християнськодемократична партія. Вона є учасником «Альянсу» і претендує на формування з ними уряду. Християнські демократи вже багато років не можуть подолати свій низький рейтинг, а останнім часом не могли зібрати навіть 4% голосів для того, щоб пройти в парламент. По мірі падіння кількості віруючих і послаблення впливу церкви, християнські демократи втрачають електорат.

Ще три партії брали участь у виборах, але вони переважно маргінальні порівняно з рейтингами вищенаведених політичних сил. Це Піратська партія, право-радикальна «Альтернативна для Швеції» та партія «Феміністська ініціатива».

Який офіційний результат?

Відповідно до результатів виборів, правлячі політичні партії, хоч і не втратили більшості, але були послаблені. Соціал-демократи Стефана Льовена втратили 12 місць і отримали 28,4% голосів, зайнявши перше місце на виборах. Тим не менше, це – найгірший результат цієї партії аж з 1911 року. Історичний рекорд продемонстрував, що соціал-демократи, хоча й лишаються впливовою силою у парламенті, але вимушені рахуватися зі своїми опонентами.

Друге місце на виборах зайняла Поміркована партія, отримавши 19,8% голосів і 70 депутатських мандатів. Це також суттєве послаблення порівняно з виборами 2014 року. Вони втратили 14 мандатів.

Третє місце на виборах здобули «Шведські демократи» — головна опозиційна партія. Попри високі очікування, вони отримали 17,6% або 63 депутатських місця. Це на 14 мандатів більше, аніж у 2014 році, що є значним успіхом для цієї анти-іммігрантської поміркованої євроскептичної сили.

Четверте місце зайняла Центристська партія з 8,6% голосів.

П`яте місце здобула Ліва партія, отримавши 7,9% голосів.

Шосте, сьоме і восьме місця здобули християнські демократи, ліберали та зелені, маючи 6,4%, 5,5% та 4,3% голосів відповідно. Таким чином, до парламенту пройшов весь склад правоцентристського блоку «Альянс».

Решта партій, включаючи Піратську партію, «Феміністську ініціативу» та «Альтернативу для Швеції», не пройшли до парламенту і не подолали 4% бар`єр.

Що це означає на практиці?

Жодна партія не набрала більшості голосів, а це означає, що у Швеції буде «підвішений парламент». Іншими словами, партіям необхідно буде об`єднуватися для формування коаліції, або ж соціал-демократам доведеться знову формувати уряд меншості, як у 2014 році. Але на відміну від ситуації 4-річної давнини, коаліція меншості буде повноцінною і затягнеться на увесь період правління шведського уряду, що ускладнить його роботу.

Праві «Шведські демократи» тепер можуть претендувати на формування уряду спільно з правоцентристською коаліцією «Альянс». Утім, поки що сумнівно, що останні підуть на такий союз. Можливість така зберігається лише тому, що ще більш фантастичним видається союз правоцентристського блоку з лівоцентристським Стефана Льовена. Такий ідеологічний «франкенштейн» був би надмірно хитким і політично слабким, а також уразливим до критики.

Найбільш імовірним варіантом видається формування нового уряду меншості на чолі з соціал-демократами за підтримки правоцентристського блоку «Альянс», Лівої партії і зелених. «Шведські демократи» знову підуть в опозицію, але тепер матимуть більше ваги для впливу на політичні рішення.

Що цей результат розповідає нам про Швецію?

Парламентські вибори у Швеції стали прообразом виборів у Європарламент у 2019 році. Послаблення традиційних старих післявоєнних еліт і посилення умовно нових правих націоналістичних і євроскептичних сил – таким став висновок шведських виборів. Така ж ситуація прослідковується по всій Європі. У ході електоральних кампаній у різноманітних куточках ЄС результат був аналогічним – посилення позасистемних або опозиційних сил і послаблення звичних для усіх старих еліт, особливо лібералів.

Швеція, хоча й не так помітно та драматично, також стала жертвою розкручування правими силами міграційного питання та ісламофобії. Це й посилило позиції «Шведських демократів» на виборах. З іншого боку, на відміну від Італії, Австрії або навіть ФРН, шведські ультраправі все ще лишаються маргінальною політичною силою і не спромоглися навіть пройти до парламенту, а «шведських демократів» складно порівнювати з «Альтернативою для Німеччини», «Національним фронтом» у Франції або партією «Ліга» в Італії.

Зміна покоління, для якого релігія і консервативні цінності вже не мають значення, призвела до зміни електоральних симпатій убік сил, які пропонують вирішення нагальних переважно соціально-економічних проблем. Демографічна проблема, яку нині переживають країни Скандинавії, лише починає бити по економіці королівства. Це змушує уряд задуматися над програмами інтеграції біженців і мігрантів з інших регіонів світу або залучення таких з більш зручних для країни держав, наприклад Східної Європи. Рефлексією на цю політику стає підйом правих, що будують свої передвиборчі кампанії на ідеях захисту національної ідентичності та титульної нації.

Що цей результат розповідає нам про Європу?

Шведські вибори засвідчили вчергове, що старі європейські ліберальні еліти поступово відходять на другий план. Домінують нові, більш активні та мобільні, праві націоналісти і популісти, які грають на базових відчуттях населення в умовах економічної кризи, демографічних проблем, технологічної революції, конфліктів і міграційного тиску Глобального Півдня. Ці відчуття – це страх, паніка, занепокоєння, невизначеність. Це додає цим політичним силам значних бонусів на виборах.

Старі еліти, які сильно постраждали внаслідок міграційної кризи 2015 року, мають або адаптуватися до нових умов світового порядку та змістити свою політику дещо праворуч, або піти з політичної сцени. Ключовим у цьому протистоянні стає реформування Євросоюзу. Для старих ліберальних еліт головним завданням нині стає збереження цілісності ЄС, його реформування під інтереси наднаціональних структур, створення нової інституційної бази, оновленої з урахуванням нових світових тенденцій та розробка плану інтеграції мігрантів у суспільство для стабілізації ринку праці.

Нові ж праві сили або інші позасистемні гравці планують розхитати конструкцію ЄС, яка для багатьох з них уособлює все те, що завдає шкоди національним інтересам окремих держав. Переформатування усього цього будинку під інтереси кожної країни окремо, змістивши політику убік м`якої ізоляції та протекціонізму з подальшим послабленням наднаціональних структур ЄС і посиленням національних парламентів – головна задача цих політичних партій і рухів.

Швеція – лише один з прикладів екзистенційної кризи, яка накрила Європу і триватиме аж до завершення переформатування світового порядку. Європа майбутнього – занурена у себе конструкція, яка намагається зберегти свою частику світової економіки та місце у ядрі інноваційних держав. Тенденція, яку ми побачили на прикладі Швеції – повторюватиметься у наступних виборах 2019 року: Чехія, Іспанія, Бельгія, Фінляндія, Естонія, Литва, Румунія, Словаччина і, зрештою, Європарламент.

Що цей результат розповідає нам про Україну?

Стрімкий ураган правого націоналізму та популізму, який захопив Європу у 2017 році та продовжив вирувати цього року, здається не особливо хвилює українські еліти. Аналізуючи різноманітні політичні заяви України щодо виборів у Європі та політичних процесів, які там відбуваються, можна зробити висновок, що Україна живе у якійсь доволі примітивній «інформаційній бульбашці». Складається враження, що частина українських політиків, журналістів і експертів все ще живе 2014 роком і не помічає усього, що відбувається навколо, навіть у сусідній Європі.

Швеція має дійсно тривожити Україну. Нові праві сили, які приходять до влади в різних країнах ЄС, зміщують баланс сил не на користь Києва. Їхня політична риторика, обіцянки, поведінка, амбіції та цілі суттєво відрізняються від тих, які в Україні звикли чути. Відсутність прямих і сильних контактів з цими новими європейськими елітами лише ще більше послаблює позиції України в ЄС, адже відсутність діалогу не робить Україну цінною для нових правих урядів у Євросоюзі. А дуже часто цим користується Росія, переманюючи їх на свій бік, розхитуючи внутрішньополітичну ситуацію у ЄС з метою дезінтеграції Союзу та порушення хиткого консенсусу при ухваленні рішень. Більше того, Україна навіть не має чіткої позиції щодо цих процесів і воліє не бачити їх, аніж проводити серйозну аналітичну роботу.

Не менш тривожним є суттєве спрощення українськими ЗМІ та деякими політиками того, що відбувається у Європі. Слідуючи за старим ліберальним дискурсом, Україна часто повторює тези про «засилля популізму», «неонацизм» і правий націоналізм у ЄС так, нібито це щось автоматично погане і вороже Україні. Багатьох політичних партій, які прийшли до влади протягом 2017-2018 років, одразу ж пов`язують з Кремлем, навіть якщо ці зв`язки насправді не настільки очевидні.

Узагальнення та спрощення є основними перешкодами для чіткого розуміння ситуації. А без цього Україна так і не може виробити конкретного ставлення до цих нових еліт: вони нам вороги або друзі? З ким з них можна розвивати стосунки, а з ким не можна? Якщо Європа зміщується на правий політичний фланг, яку позицію має займати Київ? Підтримувати й надалі старі традиційні еліти, або ж спробувати переорієнтуватися на нові? На всі ці питання Україні необхідні дати питання, інакше вона ризикує так і не помітити той момент, коли Євросоюз зміниться, але трансформація ця відбудеться не на нашу користь, і цим можуть скористатися наші вороги.

Парламентські вибори у Швеції розповідають нам про Україну, чиї позиції у ЄС послаблені, а ризик скасування санкцій проти РФ зростає. Це ставить Україну у доволі складне становище, коли відсутність комунікації, банальної зацікавленості у європейських справах і іноді помилкове висвітлення тамтешньої ситуації призведе до того, що Київ опиниться у ситуації «свій серед чужих, чужий серед своїх». А це вже загроза для національних інтересів України вже у недалекому майбутньому.

Експерт з питань міжнародної політики та Близького Сходу Українського інституту майбутнього Ілія Куса

Матеріал вперше опублікований на сайті Хвиля