Чотири проблеми, створені Луценко видачею Тумгоєва Росії

23.09.2018

ФОТО: tyzhden.ua

Справа про видачу Україні громадянина Росії інгуша Тимура Тумгоєва вже стало причиною мітингу біля стін ГПУ і вимогою відставки Генпрокурора, яка була озвучена з трибуни Верховної Ради. Думаю, що праві, які зібралися 17 вересня біля прокуратури, і депутат Соболєв навряд чи сильно стурбовані долею інгуша, який вирушив до РФ. Атака на Луценка має, швидше, політичний характер. Але роль ГПУ в справі Тумгоєва позбавляє українських дипломатів важливого інструменту впливу відразу на декількох майданчиках, створює додаткові проблеми для держави загалом.

Сутність питання

Громадянин Російської Федерації, уродженець Інгушетії Тимур Тумгоєв розшукується ФСБ Росії за те, що нібито воював в одному з опозиційних угруповань у Сирії. Сам Тумгоєв заперечував цей факт і два роки проживав у Туреччині, звідки прилетів в Україну в червні 2016 року. Був затриманий прикордонниками, але попросив притулку в країні. Державна міграційна служба спочатку відмовила в прийнятті заяви про надання притулку. Тим часом «екстрадиційний арешт» був замінений на «особисте зобов’язання» і 20.07.2017 Тумгоєв вийшов з Харківського СІЗО. Уже в серпні вдався до другої спроби звернутися по притулок. Вона була не набагато успішніша: відмова надійшла на другому етапі — під час оформлення документів для ухвалення рішення про визнання біженцем. Рішення ДМС було оскаржено в адміністративному суді, суді апеляційної інстанції. Після отримання негативних рішень було подано касаційну скаргу. Але, з формального погляду, рішення ДМС уже набрали чинності. Цю лазівку в законі достатньо часто використовує міграційна служба, оскільки після вступу в силу рішення про відмову в притулку фігуранта справи намагаються видворити з країни. У такому разі (якщо людині дійсно загрожує небезпека) навіть позитивні результати розгляду касації вже ні на що не впливають — людини вже немає в Україні. А, як казав товариш Сталін, «немає людини — немає проблеми».

Таким чином, за станом на 11 вересня 2018 року касаційна скарга перебувала в розгляді, але документ Тумгоєва, що дозволяв йому перебувати в Україні (довідка від ДМС), уже був прострочений — його видають на час розгляду справи в судах першої та другої інстанції. Проте в захисників була надія, що їхнього підопічного не видворятимуть з України, бо комітет з прав людини ООН ухвалив його справу до розгляду і офіційно висловився проти його видання владі Росії до закінчення розгляду справи по суті. Відразу обмовлюся, на противагу рішенням Європейського комітету з прав людини (ЄСПЛ), рішення комітету з прав людини ООН не є обов’язковими до виконання — дотримуються їх країни, які прагнуть довести свою реальну роботу щодо захисту прав громадян та осіб без громадянства.

Але довідка була прострочена, і саме це стало приводом для затримання Тумгоєва в Харкові співробітниками Національної поліції. Далі без відновлення екстрадиційного арешту, без доставки в СІЗО затриманого видали представникам силових структур Російської Федерації. Принаймні так стверджують захисники Тумгоєва з Харківської правозахисної групи.

Варто зазначити, що до 11 вересня долею громадянина Тимура Тумгоєва, найімовірніше, жодним чином не переймалися політики із «Самопомочі» або представники правих організацій. Принаймні я не знайшов згадок про те, що сьогоднішні лідери «народного обурення» за два роки розгляду справи хоч якимось чином спробували допомогти втікачеві-інгушу отримати притулок в Україні. Ситуація змінилася лише після того, як захисники вирішили підключити ЗМІ і надати розголосу особливостям розгляду прохання Тумгоєва про надання притулку, специфіку ухвалення рішень під час його екстрадиції.

Правда сторін

Якщо брати до уваги погляд ГПУ, то видання Тумгоєва за запитом правоохоронних органів іншої держави законне — бар’єрів, що перешкоджають проведенню необхідних процедур, немає. Точніше, майже немає: є щонайменше три аспекти, які потребують детального вивчення:

1) з одного боку, ми маємо рішення Міграційної служби, що набуло чинності, а з іншого — статтю 590 КПК України, де говориться, що особу, яка оскаржує рішення про відмову в притулку, не може бути видано «до остаточного розгляду заяви, у порядку, встановленому законодавством України». Остаточний розгляд, відповідно до чинного законодавства, — суд касаційної інстанції;

2) видання рішення про екстрадицію на руки фігуранту справи і надання 10-денного терміну на оскарження. Якщо скаргу не було подано — тоді і тільки тоді особу передають силовикам іншої держави. Цей текст я пишу 18 вересня 2018 року. Тумгоєва затримали 11.09. Припустімо, що рішення про екстрадицію було ухвалене того ж дня. У такому разі інгуш мав опинитися в РФ 21.09. АЛЕ він уже там і «дає свідчення»;

3) до закінчення розгляду касаційної скарги у справі про скасування рішення ДМС щодо відмови в оформленні документів Тумгоєв є особою, яку може бути визнано біженцем (адже остаточного рішення немає). І тут вступає в дію стаття 3 Закону України «Про біженців», яка прямо забороняє видавати таких осіб державам, де їхньому життю або свободі загрожує небезпека.

З іншого боку, якщо говорити про іноземців в Україні, то з ними «завжди була біда»:

— 2016 року в Києві (!) Служба безпеки Узбекистану (!) викрала узбецького біженця, якому пощастило — вдалося втекти до Чернігова, де його і знайшли зі слідами тортур на тілі;

— 2011 року ізраїльські спецслужби викрали палестинця Дірара Абу-Сісі, який жив із сім’єю (дружина — українка) в Україні. 2012 року співробітники ФСБ так само в центрі Києва затримали й викрали російського опозиціонера Развожаєва;

— та й після початку війни, 2015-го, та сама ФСБ намагалася викрасти Іллю Богданова, який перейшов на бік України. Спецоперація СБУ щодо запобігання вивезенню колишнього російського офіцера в РФ виявилася успішною;

— на відміну від Богданова, кримському міліціонеру Олександру Костенку, який залишився вірним Україні, не пощастило. Його в листопаді 2014 року із Києва викрали ті ж таки співробітники ФСБ Російської Федерації.

Таким чином, те, що сталося з Тумгоєвим, не є чимось унікальним. Більше того, якщо видану особу підозрювали в участі в терористичній організації, я можу зрозуміти мотивацію співробітників ГПУ і ДМС якомога швидше прибрати таку людину з території держави. Можливо, вони прочитали страшне словосполучення «Ісламська держава» і згадали, що проти ІГІЛ «воюють наші союзники», зокрема США, і тому не побачили в справі ніяких підводних каменів.

А вони є. Найбільший — то, за чиїм запитом видано пана Тумгоєва. Це відомство називається Федеральна Служба Безпеки Російської Федерації. Спецслужба, яка курирує так звану «ДНР», яка готувала анексію Криму. Зрештою, це спецслужба країни, яка визнана українським законом країною-агресором. Тут ми отримуємо основну проблему, яку створила ГПУ.

Як створити проблему на порожньому місці — рецепт від підлеглих Луценка

Залишимо осторонь обурення «Самопомочі» і правих організацій та зосередимося на одному простому факті: Генеральна Прокуратура України видала ФСБ РФ громадянина Росії, якого спецслужби на Батьківщині підозрюють в участі в терористичній організації. Побіжний погляд дозволяє говорити про те, що своїми діями співробітники прокуратури створили щонайменше чотири проблеми в самих різних сферах.

  1. Проблема Президента, виборів і виборців.

Співробітники ГПУ повірили доказам, наведеним ФСБ РФ стосовно однієї людини. Але ж не тільки інгуша Тумгоєва ФСБ РФ звинувачує у співпраці з терористичними організаціями. Зрештою:

— громадянин України (у викладі ФСБ — громадянин Росії) Олег Сенцов засуджений за звинуваченням у співпраці з екстремістською організацією («Правий сектор» є такою, з погляду законодавства Росії) і в підготовці терактів;

— російська влада заарештували щонайменше 28 осіб із числа кримських татар за підозрою у співпраці з ісламістською організацією «Хізб ут-Тахрір»;

— з погляду російського законодавства, громадяни України, які воювали на Донбасі в складі українських добробатів — найманці й терористи.

Постає питання: «Чи поділяє ГПУ погляд ФСБ щодо трьох названих прикладів?» Якщо ні, тоді де межа, де та риска, до якої наша прокуратура беззастережно вірить російським спецслужбам, а за якою вже ні?

Якщо над такими питаннями загадуватимуться, наприклад, лідери кримських татар, то можна без зусиль передбачити зменшення їхньої лояльності до київської влади. Такі самі питання можуть поставити собі активісти, що не дають піти в тінь справі звільнення Сенцова, справах про громадянство добровольців. Ці люди, до речі, мають вагу в соціальних мережах, мають доступ до медіа. А попереду президентські вибори...

  1. Проблема риторики МЗС і логіки наших «партнерів».

Друга проблема безпосередньо пов’язана з діяльністю Президента та МЗС країни на зовнішньому полі. Українські представники влади досить активно (і, треба віддати їм належне, не без успіху) підтримують тезу про необхідність визнання Росії країною-агресором і країною-окупантом. На основі цього Петро Олексійович, за можливості, говорить західним колегам про небезпеку співпраці з ФСБ або довіри до даних, наданих цією структурою. Виходить кумедно: Президент України вимагає обмеження контактів з РФ, у тому числі по лінії спецслужб, а Генеральна Прокуратура України спокійно працює з ними. Парадокс, який відмовляється розуміти звиклий до логіки мозок європейського політика.

Ще одним неприємним проявом «справи Тумгоєва» може стати обговорення питань мирного врегулювання на Донбасі. Наприклад, у справі роззброєння регіону, сприяння роботі можливій миротворчій місії Російська Федерація може запропонувати допомогу «фахівців ФСБ», які в такому разі цілком легально приїдуть в Україну, у тому числі на вільні території. Наші протести проти такої ідеї, на кшталт «не можна допускати спецслужбу агресора», упруться в залізний аргумент: «Так ваша Генпрокуратура і без того співпрацює з ФСБ». Браво, пане Луценко!

  1. Проблема тиску на Білорусь

Наприкінці минулого року в українських ЗМІ чимало галасу зчинило викрадення на території Білорусі українського громадянина Павла Гриба. Треба визнати, з погляду планування та реалізації, це була чудова провокація РФ, спрямована на погіршення відносин Білорусі та України. Для Лукашенка однаково погано було визнати і роботу російських спеців, і допомогу білоруських силовиків у затриманні й передаванні українця.

У першому разі він би розписався в тому, що не контролює кордони власної країни — тобто його влада слабка.

У другому — реалізація проектів співробітництва з Києвом у галузі ВПК чи інших «чутливих» проектів була б утруднена, оскільки українська сторона справедливо б шукала «російські вуха» за плечима білоруських переговірників.

У результаті в сусідній країні формально завели справу, але так і не назвали винних у викраденні. У України ж з’явився дуже важливий інструмент політичного тиску, який можна було б використовувати за необхідності. Додаткове питання: це компроміс, за якого можна було б зробити білоруську делегацію більш схильною до поступок Україні в інших напрямах. Адже коли твоїх громадян викрадають на території країн-партнерів, партнери мають докласти зусиль для того, щоб загладити провину, повинні компенсувати заподіяну шкоду. До речі, цей метод використовували білоруси після невдалої «спецоперації» з погрозами перехоплення рейсового літака «Белавіа». Тоді як запобіжне «відшкодування» ухвалили зняття заборони на постачання білоруського цементу на український ринок. Сьогодні це вже проблема для України.

Нині ж у білоруської сторони з’являється можливість залишити українських партнерів ні з чим — позбавити їх аргументу. З одного боку, кадрові чистки в силових структурах сусідньої країни після інциденту з Грибом і скандалу з Шаройко були колосальними. Але кейс ГПУ дозволяє на всі претензії української сторони відповідати просто: «Ми провели роботу з особовим складом силових відомств, але, незалежно від цього, хочемо підкреслити, що сама Україна офіційно співпрацює з ФСБ, видає їй людей, яких РФ підозрює в тероризмі, зі своєї території, але чомусь вимагає від Білорусі не вдаватися до таких кроків». Знайти відповідь на такий аргумент українським дипломатам буде складно — приклад підлеглих Луценка яскравий і став надбанням гласності.

  1. Галас правозахисників

І нарешті, ще одна проблема, яка пов’язана з галасом, який зчинили правозахисні організації. Природно, вони максимально поширюватимуть інформацію про цю справу, подаватимуть скарги в міжнародні інстанції. Але це найменш гостра з усіх проблем. І Генпрокурор, і Президент можуть поки що просто не звертати уваги на невдоволення правозахисників — поки проблема не стане на заваді контактам на вищому рівні. Таке вже було — згадайте вимоги правозахисних організацій і журналістів відправити у відставку генпрокурора Шокіна. Від перших сигналів до прочухана від Байдена минуло близько року. Теж уваги не звертали.

А чи можна було по-іншому?

Хай як парадоксально, але це можна було зробити і зробити це було б легко. Той самий спікер ГПУ міг вийти на брифінг і заявити приблизно таке: «ФСБ РФ вимагає видачі громадянина Тумгоєва, якого вони підозрюють у співпраці з терористичними організаціями. Ми провели власне розслідування і не можемо стверджувати зворотне. Водночас громадянин РФ Тумгоєв не має законних підстав перебувати далі на території України.

Оскільки Російська Федерація — країна-агресор, ми не можемо співпрацювати з її спецслужбами. З огляду на зазначене вище, громадянин РФ Тумгоєв буде відправлений назад у Туреччину — країну, з якої він прилетів в Україну, і країну, у якій він безпечно прожив два роки. Відповідно до міжнародних норм і взятих на себе Україною зобов’язань щодо захисту шукачів притулку, Турецька Республіка в цьому разі є для громадянина Тумгоєва “першою країною безпечного перебування”. Тому питання надання йому статусу біженця має вирішувати саме турецька влада».

Правозахисники були б, природно, незадоволені. Але в такому разі:

— ГПУ підтвердила б ставлення до РФ як до країни-агресора;

— сам факт невидання Росії її громадянина був би прекрасним піар-приводом, який збільшив би довіру до Генпрокуратури як державного органу;

— з формального погляду, така процедура не викликала б запитань. До того ж вона залишала б шанси Тумгоєву отримати притулок в іншій країні, скориставшись можливостями програми переселення біженців УВКБ ООН.

Але вчинили як вчинили — хотіли як краще, а вийшло як завжди. За фактом, підлеглі Луценка створили купу проблем своєму начальникові та його кумові.

Експерт програми "Міжнародна і внутрішня політика" Українського інституту майбутнього Ігар Тишкевич

Текст вперше опублікований на сайті Хвиля