Продані за голоси. Чому в Україні небезпечно бути активістом

02.10.2018

ФОТО: novynarnia.com

Центральна влада не здатна, та й не бажає змушувати місцеві еліти стримувати насилля проти активістів – їй потрібен адмінресурс для виборів

У Києві пройшла акція «Ніч на Банковій», учасники якої намагалися владу  привернути увагу до переслідувань активістів у регіонах. Президент України заявив про свою солідарність з учасниками, вимагав від керівників ГПУ і МВС розслідувати випадки нападів і замахів, яких, за даними «Української правди», накопичилося 55 з початку 2017 року. Утім логіка розвитку подій показує, що заяви залишаться словами, у ліпшому разі правоохоронці знайдуть виконавців. А ось замовники можуть почуватися в абсолютній безпеці, принаймні до 2020 року. Чому? Давайте розбиратися разом.

Нападники і жертви

Як я написав вище, ЗМІ надають дані про 55 потерпілих активістів за неповні 2 роки. У середньому замахів на життя і здоров’я громадян, які намагаються впливати на події в країні, складає 2-3 людини на місяць. Насправді цифри набагато більші, оскільки в пресу потрапляють в основному події в обласних центрах і великих містах. При цьому у більшості випадків, якщо за фактом і відкривається кримінальне провадження, то за статтею «хуліганство» або «нанесення тілесних ушкоджень». Тобто, наприклад, люди, які вгатили кілька куль у місцевого активіста, кинули гранату у двір його дому або намагалися проломити йому голову залізною арматурою, «просто хуліганили» - умисел убити людину «не очевидний». А якщо провадження порушили за легшою статтею, то його (умисел) і шукати не треба.

Повернемося до самих потерпілих. Їх об’єднує одна спільна риса – майже всі вони так чи інакше працювали на місцевому рівні, критикували місцеву владу, намагалися протидіяти її незаконним рішенням, збирали інформацію про представників «регіональних еліт». Тобто можливі їх недоброзичливці живуть в тому ж населеному пункті або в тому ж регіоні. Винятком зі списку є хіба що пан Шабунін, але там маємо справу із зовсім іншою історією та іншими цілями обох сторін (і жертви і нападників).

Саме тому я бачу підстави стверджувати, що «список 55-ти» неповний. Наприклад, до нього не потрапили випадки психологічного тиску, погроз чи нападів у м. Ірпінь Київської області, ще в кількох населених пунктах.

Але якщо корінь проблем має локальний, максимум, обласний рівень, чи може центральна влада вирішити проблему? Я схильний до думки, що «скоріше ні, аніж так». Місцеві еліти збережуть свободу рук у «вирішенні проблеми активістів» як мінімум до початку 2020 року.

У багатьох містах і регіонах України сформувалися стійкі та закриті системи влади, що існують у незмінному вигляді, незалежно від того, хто прикидає вагу гетьманської булави у Києві

Місцеві еліти і «проблема активістів»

У 2017 році мені пощастило урізноманітнити свою роботу деякою кількістю поїздок країною, спілкуванням з місцевим бізнесом і керівниками місцевої влади. Що мене вразило – у значній частині регіонів місцеві еліти отримали важені управління достатньо давно. На національному рівні ми говоримо про змінюваність складу парламенту, про Майдани. На місцях же ситуація зворотна: у багатьох містах і регіонах сформувалися стійкі та закриті системи влади, що існують у незмінному вигляді, незалежно від того, хто прикидає вагу гетьманської булави у Києві.

Якщо поставити запитання «чому так стається», то формальна відповідь проста та зрозуміла – є керівник, який душею вболіває за розвиток регіону і якого надзвичайно поважають земляки. Тому його із року в рік переобирають на посаду, наприклад, міського голови. Так відбувається усі останні 15-20 років, і увесь цей час, звісно, людина живе на одну зарплату. Але навіть якщо прийняти таку точку зору, все одно нікуди дітися від того, що така непересічна особистість, як мінімум, замкнула на собі всі механізми управління та прийняття рішень.

У реальності достатньо часто, - навіть у випадку повністю «прозорого» приходу до влади у місті, районі, регіоні нової людини «з народу», - вже через кілька років ситуація має інакший вигляд.

Місцеві еліти можуть створити (і часто створюють) тісну спайку влади і бізнесу, де контроль над процесами необхідний для заробітку грошей вузьким колом осіб. Найпростіший приклад – населені пункти, що динамічно ростуть, де компанії-забудовники (і компанії, що виконують замовлення місцевої влади) зареєстровані на родичів, друзів, знайомих місцевих керівників. Одна людина виділяє землю – її оточення заробляє. Ця схема працює не тільки на забудовах – це може бути вирубка лісу, відведення землі під підприємства, підключення до комунікацій,  контрабанда (у прикордонних районах) і боротьба з нею, а також багато інших способів заробітку грошей на владному ресурсі.

Ще один варіант – побудова системи за ініціативи бізнесу. Є компанії, яким необхідні важелі для отримання доступу до місцевих фінансових, інфраструктурних та інших ресурсів для забезпечення прибутковості або, принаймні стійкості. Заради цього бізнес забезпечує домінування «своїх» висуванців у місцевій владі. У такому разі навіть змінюваність поколінь керівників не приводить до істотного поліпшення ситуації.

Якщо критерії визначення «олігархів» застосувати до оцінки місцевих властей, стане очевидно, що в регіонах у нас вже підросли і продовжують рости цілком олігархічні клани місцевого штибу.

У будь-якому випадку, навіть якщо є мер-безсрібник, він, перебуваючи на посаді більше одного строку, отримує контроль над місцевими медіа (як мінімум, заснованими органами влади) і впливає на бюджетників. У результаті у багатьох містах лікарі, працівники державних адміністрацій, учителі (розказавши на уроках про героїв, які пішли проти влади) готові виходити на мітинги, стояти з плакатами під дощем і снігом, захищаючи свого керівника. І це можна пояснити – адже іншого місця роботи у регіоні зі своїм дипломом вони можуть і не знайти. Те ж стосується співробітників компаній, які існують і мають прибуток завдяки тісній взаємодії з місцевою владою.

На національному рівні багато хто активно виступає проти «влади олігархів». Але якщо критерії визначення «олігархів» застосувати до оцінки місцевих властей, стане очевидно, що в регіонах у нас вже підросли і продовжують рости цілком олігархічні клани місцевого штибу. Деякі, як Гереги, Балоги, Кернес, Труханов, іноді намагаються вийти на національний рівень. Іншим це не потрібно, головне – забезпечити контроль над власним регіоном.

Такій ідилії місцевих властей загрожують два основні фактори:

  • політика центральних властей, що може призвести до зменшення «кормової бази» на місцях. Тут ідеться про прийняття законів, репресивних заходів, а не про події в економіці. Кризи місцева влада прекрасно переживає, переводячи весь негатив на поганий уряд;
  • активісти, які з тих чи інших причин починають шукати інформацію про зрощення бізнесу з владою або протестувати проти окремих рішень. Ці люди небезпечні, оскільки вони руйнують владну монополію, демонструють наявність альтернативи. І вони не є частиною місцевої системи влади.

З першою проблемою, враховуючи специфіку української національної політики, місцеві еліти справляються легко: перед кожними виборами центральним партіям потрібні голоси, вони готові йти на поступки (або просто заплатити) за використання місцевого адмінресурсу або авторитету місцевого керівника. При цьому ніхто не вимагає «виняткової лояльності» - навіть сільський голова може пообіцяти «продати» кожному із фаворитів гонки по 1-2% голосів до результату. І всі будуть задоволені. А випадки, коли «прикормлені» місцеві еліти «кидали» своїх партнерів на користь нового фаворита у країні досить поширені.

Підхід до рішення проблеми з активістами дещо інакший. Частину з них можна спробувати купити або вписати до системи влади: пропустив його в депутати – запропонував заробити на потрібному голосуванні – він твій до гробу. Такий формат ідеальний, оскільки місцеві еліти отримують власного дресированого клоуна, який сипле прокльони на адресу властей, але при цьому успішно утилізує невдоволення жителів. Невелика кількість тих, хто продаватися відмовився, або (треба визнати їхнє існування) вже куплений групою конкурентів, піддаються тиску. Їх можуть лякати, їм можуть заважати працювати, врешті-решт, їх можуть бити і вбивати. Межі дозволеного проходять «червоною лінією», що визначається центральною владою. Тобто на місцях можна робити що-завгодно, поки це не стає проблемою для Києва. Якщо на місцях заступили за межу – є реакція центру, у результаті якої «кормова база» місцевих еліт стрімко зменшується. Тому на місцях віддають перевагу не ризикувати без зайвої потреби.

Зміна формату: 2017 рік

Повернемося до 55 відомих випадків (54 без Шабуніна, який, за даною логікою, очевидно випадає зі списку) і великої кількості інцидентів, про які не пишуть ЗМІ національного рівня. Виникає запитання про причини такого розширення меж дозволеного для місцевої влади: адже відсутність ефективної реакції правоохоронної системи на більшу частину таких випадків свідчить або про її нездатність, або про небажання працювати.

У 2017 році активізувалися процеси децентралізації. При цьому офіційно визнано, що створення нових об’єднань іде нерівномірно. У деяких місцях це дає поштовх для розвитку, приводить до влади нових людей. А в багатьох населених пунктах з’являються свіжі тротуари, можливо, проводиться ремонт у школі, але при цьому нічого не змінюється у підходах до планування, до реалізації свіжих ідей.  

Причини очевидні – якщо в регіоні, селі, місті чи районі, вже виникла своя «олігархічна група місцевого штибу», то децентралізація суттєво нічого не змінює – вона лише розширює кормову базу місцевих властей. На першому етапі жителі бачать покращення – іде ремонт інфраструктури, поставлять кілька ліхтарів, дитячий майданчиків, відремонтують школу. Безсумнівний плюс. Але що далі – на це запитання відповіді немає. У такому форматі місцеві еліти прагнуть використати децентралізацію для того, щоб об’єднати в одне утворення ключові (і потенційно прибуткові) населені пункти, залишивши проблемні за бортом. Тоді є ресурс, є можливість його використання. Децентралізація без окреслення рамок процесу державою посилює місцеві олігархічні (або, як їх ще називають, феодальні) клани. Уряд, президент, парламент повинні були б впливати на процеси, але перепоною стає ключове слово «вибори».

Враховуючи те, що практично всі ключові гравці мають величезний негативний рейтинг, боротьба піде за соті частки відсотка. Не буде таких, які набрали, наприклад, 30% і 34% від числа виборців у країні при явці понад 60%. Змагатися будуть ті, хто набере (від числа виборців, а не від числа тих, хто прийшов до скриньок) 7-8%, максимум – 10-15%. А це означає, що вага голосів, намальованих адміністративними методами на місцях, стрімко зростає в ціні. Адже багато, наприклад, учителів, які розповідають про волелюбний дух, якщо їм накаже директор школи, швидко і слухняно побіжать до скриньки для голосування. Прошу не ображатися працівників системи освіти – це загальний діагноз для всієї категорії бюджетників у регіонах з «сильною владою».

За уми та лояльність місцевих еліт сьогодні іде боротьба:

  • Представники «президентського крила» працюють через бюджетні субвенції, пропонуючи новоспеченим ОТГ співфінансування їхніх проектів на місцях.
  • Депутати пропонують майбутнє, прагнучи закласти бюджетні потоки (субвенції центрального уряду) для «своїх» округів. З цим виходять до місцевих «царьків», намагаючись домовитися про «кілька відсотків на виборах від міста/району».
  • Силовики, багато з яких вже розглядають варіанти власних політичних проектів не проти узгоджувати на місцях кадрові призначення по своїх відомствах (або брати до уваги «рекомендації хороших людей» від регіональних еліт) – новим проектам також необхідні відсотки.

Завдяки цьому місцеві клани отримують вікно можливостей для вирішення проблем з активістами як мінімум до кінця електорального циклу. Розумніші представники даної групи вживають м’яких методів впливу – спроби домовитися, вписати опонентів до системи – за аналогією з Верховною Радою, де формально є різноманітні партії, але в реальності олігархи мають «своїх людей» відразу у кількох фракціях. Ті ж керівники, хто не вирізняється витримкою, або розумом і кмітливістю, зіштовхуються зі спокусою «вирішити питання» силовим способом. При цьому представники різних груп у центральній владі реагують на події, оглядаючись на 2019 рік – бояться за ті самі можливі частки відсотка, що перетечуть до конкурентів. Для опозиції ситуація також вигідна – вона дозволяє нещадно критикувати розгул насильства у регіонах, посилюючи свою електоральну підтримку на місцях.

Оскільки вибори-2019 являють собою один довгий президентсько-парламентський марафон, така ситуація ризикує зберегтися до формування нової коаліції у Верховній Раді за результатами електоральної кампанії. Тобто – до початку 2020 року.

Можливі дії властей

Переслідування активістів у регіонах – проблема для президента і теперішньої коаліції. Точніше, проблемою є не саме насильство (такі випадки не були рідкістю і до 2017 року), а динаміка процесів, вихід інформації у публічну площину, коли окремі випадки об’єднуються в одну загальну картину.

Ключове питання у даному випадку формулюється так: «Якою буде реакція на протести?» Саме на протести, а не факти насилля – відсутність результатів розслідування або кваліфікація за статтями, що не потребують пошуку замовника, і без того є прекрасною демонстрацією реакції на самі події. Якщо не вдаватися до подробиць, то є три основні варіанти дій.

  1. Відсутність реакції як такої. Найгірший варіант, оскільки він гарантовано зменшує підтримку президента, уряду і майбутніх політичних проектів керівників силових відомств. У проблемних регіонах живуть люди, які ходять на вибори. Безкарність регіональних кланів, звичайно, зменшує їхнє бажання віддати голос за тих, хто допустив такий розвиток подій. Резонанс в ЗМІ породжує ланцюгову реакцію, відводячи до «інших таборів» лідерів думок в сферах, де поки не спостерігається проблем із насиллям. Місцеві еліти, розуміючи нездатність Києва діяти жорстко, можуть у найважливіший момент вибрати нового фаворита. За таких умов небезпечно підходити до виборчих перегонів.
  2. Спроба повернути керованість країною. При цьому виникає необхідність переформатування місцевих силових структур і/або посилення їх кадрами з інших регіонів для проведення ефективного розслідування. Вже саме по собі це породжує конфлікт з регіональними елітами. А реальне розслідування з пошуком замовників лише посилює його. Час поки ще є. Але навіть якщо слідчі спрацюють прекрасно, ми впираємося у специфіку української судової системи. Тут з’являються два підваріанти:
  • Швидкий справедливий судовий розгляд, що може повернути довіру частини суспільства і, паралельно, зруйнувати (якщо доведена провина представників місцевих кланів) створену замкнуту систему у деяких регіонах. Стратегічно правильне рішення, але воно не гарантує стрімкого росту популярності – недовіра до влади занадто сильна, а часткою відсотка «адміністративного ресурсу» не буде.
  • Повільний і яскравий український суд. Припустимо, слідство висунуло звинувачення представникам місцевих кланів. Далі справа передається до суду, де розгляд іде без зайвого поспіху, з перспективами закінчення вже після електоральної кампанії. Тактично вигідний крок, оскільки дає ще один важіль впливу на місцевих царьків. Образно кажучи, «отримання лояльності загрозою відсидіти». Адміністративний ресурс на виборах може це забезпечити. Довіра частини громадян, при грамотному медійному супроводі так само. Але, якщо результату після виборів не буде, якщо справа буде «помножена на нуль», як справа Кернеса, процес формування місцевих кланів після виборів лише прискориться. Центральна влада, вигравши битву, програє війну.
  1. Піар на «справі активістів». Найбільш простий варіант, що полягає у швидкій установці виконавців у більшій частині розслідувань, передачі справ до суду і оперативному їх розгляді. При цьому питання пошуку замовників знімаються з порядку денного. У такому випадку група «цапів-відбувайлів» іде реально відсиджувати, влада демонструє свою «ефективність», акції силового впливу на активістів, можливо, йдуть на спад. У пресі процес широко представляється як перемога над злочинністю, захист громадян. При цьому місцеві еліти відчувають себе у безпеці і можуть посилюватися далі. На виборах такий підхід може дати певний результат «чесних голосів» і частки відсотка «адміністративного ресурсу», оскільки Київ залишає за собою право «повернутися до питання замовників у будь-який момент». Ще один правильний з точки зору тактики (виборчої кампанії), але провальний з точки зору стратегії (розвиток країни) крок.

Не можна скидати з рахунку ще один фактор – зовнішній. Якщо проблема переслідування місцевих активістів вже вийшла на національний рівень і загрожує електоральним перспективам діючої влади, то зовнішнім гравцям, тій самій Росії, гріх не скористатися ситуацією. Річ не йде про сотні, тисячі агентів, які будуть виловлювати небайдужих громадян. Достатньо 4-5 нападів, вибачте за цинізм, можливо, вбивств у великих містах протягом найближчих шести місяців. Незалежно від алгоритму дій властей, це може бути серйозним викликом:

  • у разі відсутності реакції (перший варіант дій) лише поглиблює проблему недовіри населення державним інститутам
  • у разі виходу на компроміс з місцевими елітами загрожує зруйнувати домовленості і схиляє сторони до конфлікту
  • у разі спроби довести до ладу сферу керованості країною і конфлікту з місцевими елітами напади будуть подані як демонстрація помилкової, неефективної тактики центральної влади.

Але зовнішній фактор, якщо такий є або буде, є лише доповненням до проблеми керованості країною з центру, створення і посилення місцевих «феодальних» кланів. Влада в особі президента, ГПУ, МВС і СБУ вимушена буде реагувати. Від вибору методів дій залежать не тільки результати виборів, але і розвиток процесів у країні на найближчі 5-10 років.

Експерт програми "Міжнародна і внутрішня політика" Українського інституту майбутнього Ігар Тишкевич

Матеріал вперше опублікований на сайті Liga.NET