Фото: © REUTERS / Carlos Garcia Rawlins
23 січня у Венесуелі відбулася подія, що викликала міжнародну кризу та змусила багатьох задуматися, чи не починається на наших очах новий конфлікт із залученням глобальних гравців, однак тепер – у Латинській Америці. Голова венесуельського парламенту, один з лідерів опозиції Хуан Гуайдо проголосив себе «тимчасовим президентом» після того, як парламент визнав чинного президента Венесуели Ніколаса Мадуро нелегітимним. Одразу ж після цього, ціла низка держав на чолі зі США визнали Хуана Гуайдо новим президентом країни. Решта – заявили, що підтримують Мадуро.
Ситуація навколо Венесуели, яка вже 3 роки переживає гостру соціально-економічну кризу, почала загострюватися. Радикали з обох сторін протистояння заговорили про збройну боротьбу. Для далекої України новини з Венесуельщини були чимось на кшталт самотнього приглушеного дзвона десь вдалечині. ЗМІ писали про них, беручи інформацію з переважно західних англомовних джерел. Тому, ми вирішили прояснити вам основні моменти того, що трапилося: просто, доступно та без зайвої спекулятивної інформації.
Що трапилося?
23 січня 2019 року голова Національної Асамблеї (так називається парламент Венесуели) Хуан Гуайдо, виступаючи перед багатотисячним натовпом, проголосив себе «тимчасовим президентом» країни. Він заявив, що чинний президент Ніколас Мадуро втратив легітимність і не є законно обраним на цю посаду, оскільки, на думку опозиції, він сфальсифікував вибори президента минулого року.
Гуайдо повідомив, що з цього самого дня перебирає на себе повноваження голови виконавчої влади та закликав Збройні сили підпорядкуватися йому. Він також заявив, що відтепер усі закони та укази будуть публікуватися від його імені.
А що, так можна було?
З формально-юридичного погляду, спікер парламенту (яким є Хуан Гуайдо) може перебрати на себе функції президента, але лише у випадку, якщо сам глава держави не може виконувати свої повноваження, і якщо цього не може зробити його заступник – віце-президент.
Опозиція на чолі з головою парламенту Хуаном Гуайдо посилається на те, що Ніколас Мадуро є нелегітимним президентом, оскільки, мовляв, він сфальсифікував вибори 2018 року, які сама опозиція бойкотувала.
У відповідь, проурядові сили заявляють, що спікер парламенту не має права перебирати на себе повноваження президента, бо глава держави все ще на своїй посаді, а у Конституції немає положення про те, що можна це робити за наявності живого та здорового глави держави. До того ж, уряд вважає саму Національну Асамблею незаконною, оскільки минулого року указом президента Мадуро була створена Конституційна Асамблея, яка перебрала на себе повноваження парламенту.
У свою чергу, опозиція також посилається на статті 333 та 350 Конституції Венесуели про «громадянську непокору». Тут також виникла суперечка, яка не має правильної відповіді. Справа у тому, що ці статті кажуть, що у випадку, якщо Конституція не виконується урядом, громадяни мають можуть «не підкорятися цьому уряду та робити все, щоб відновити конституційний лад». Опозиція розтлумачила це як інструкцію до дій, якщо президент, на їхню думку, втратив легітимність в очах населення. Свої маневри навколо проголошення Хуана Гуайдо президентом вони якраз і пояснюють цими статтями.
Однак влада на чолі з Мадуро заявляє, що ці статті не дають право людям публічно ставити під сумнів легітимність уряду та президента. З погляду прихильників влади, далеко не більшість населення підтримує опозицію, а Ніколас Мадуро не діє всупереч Конституції. Для багатьох венесуельців ці статті мають неоднозначну репутацію. Свого часу, у 2002 році, коли екс-президент Уго Чавес був усунутий від влади внаслідок перевороту, заколотники тоді також обґрунтовували свої дії цими двома статтями. Тому, до них у суспільстві двояке ставлення.
На усі ці аргументи немає правильної відповіді. І уряд, і опозиція кілька разів порушили положення Конституції і часто діють всупереч законодавству, виправдовуючи свої дії неправомірними діями іншої сторони. Все це перетворилося на замкнутий цикл, з якого ніхто не може вийти.
Саме тому, після проголошення Хуаном Гуайдо себе президентом в країні настала гостра конституційна криза, на додачу до соціально-економічної, продовольчої та фінансової.
А звідки взявся цей Хуан Гуайдо?
Насправді, цей політик дійсно не відомий багатьом за межами Венесуели, оскільки публічно він почав виступати відносно нещодавно. Хуан Гуайдо походить з багатодітної родини середнього класу, у якій батько був пілотом, а мати вчителем.
Перша політична активність Гуайдо почала формуватися ще коли він був школярем старших класів. У 1999 році його родина переживала страшний ураган у штаті Варгас, який призвів до великих зсувів грунту, внаслідок чого загинуло багато людей. Родина втратила будинок і опинилася на вулиці. Тоді ж уряд Чавеса був не дуже сильно ефективним у подоланні наслідків трагедії, що негативно сприймалося жертвами катастрофи, включаючи молодого Гуайдо.
Після 2000 року він навчався у Сполучених Штатах, де і почав свою кар`єру з членства у різноманітних місцевих американсько-венесуельских студентських організацій, які виступали проти уряду Уго Чавеса.
Після повернення до Венесуели, у 2009 році Хуан Гуайдо, разом з іншими лідерами опозиції, заснували партію «Народна воля». Вже наступного року Гуайдо став помічником депутата парламенту після виборів 2010 року, а через 5 років його обрали повноцінним депутатом від опозиційної «Народної волі».
«Зірковий час» для Гуайдо настав у 2017 році, коли його раптом почали просувати сходами до партійного керівництва. Вже у 2018 році, після того, як його ментора та вчителя – одного з лідерів опозиції Венесуели Леопольдо Лопеса – кинули за грати, він став одним з лідерів партії, а на початку цього року – головою парламенту.
І що, тепер у Венесуелі встановилося двовладдя?
Це одне з найскладніших питань, через яке і виникла конституційна криза. Якщо розглядати процес з погляду національного законодавства, у Венесуелі лише один законний президент – Ніколас Мадуро, який 10 січня цього року вступив на свій другий термін.
Якщо ж розглядати ситуацію через призму міжнародних стандартів і норм, які регулюють правочинність і легітимність виборчого процесу, то у Венесуелі взагалі немає законної влади. Зараз поясню, як так сталося.
Президент Ніколас Мадуро переобрався на свою посаду у 2018 році через доволі сумнівні процедури. Спершу, він зробив усе, щоб не дати лідерам опозиції балотуватися на посаду президента і ставати його конкурентами. Далі він скликав дострокові парламентські вибори, бо його не влаштовувало, що у Національній Асамблеї більшість місць займала опозиція. Ці вибори опозиція бойкотувала, а тому на них перемогу отримали виключно члени правлячої партії. Згодом, Мадуро пішов на ще одну доволі креативну, але маніпулятивну, процедуру: створив Конституційну Асамблею, яка перебрала на себе функції парламенту. Фактично, в країні постали два парламенти. Нарешті, чимало опозиційних політиків були кинуті за грати або змушені виїхати з Венесуели через переслідування.
Але є й третій погляд, з позиції якого можна розглядати ситуацію у Венесуелі. Якщо дивитися на це де–факто, тоді так – у країні двовладдя. З одного боку – президент Ніколас Мадуро, його віце-президент Дельсі Родрігес, його уряд і підпорядковані їм Верховний Суд і силові структури. З іншого боку: «тимчасовий президент» Хуан Гуайдо, його перехідний уряд і парламент.
Але ж Хуана Гуайдо визнали багато країн світу, він легітимний, хіба ні?
Як і з рештою питань, тут також існують проблеми.
По-перше, «багато країн світу» – це лише 19 держав. Це Сполучені Штати, Канада, Велика Британія та регіональні країни у Латинській Америці – Гватемала, Коста-Ріка, Домініканська Республіка, Гондурас, Еквадор, Колумбія, Панама, Перу, Чилі, Гайана, Аргентина, Бразилія, Гаїті, Парагвай, Сент-Люсія, а також генеральний секретар Організації Американських Держав (ОАД) Луїс Альмагро.
Європейський Союз та більшість країн Європи утрималися від визнання чи не визнання Хуана Гуайдо, натомість закликавши до мирного врегулювання кризи.
По-друге, згідно з міжнародним правом визнання чи не визнання певного політичного лідера не несе для нього жодних правових наслідків. Іншими словами, якщо якогось політика інша країна визнає законним главою держави, це не означає, що він таким автоматично стає. Існує спеціальний документ, який називають доктриною Естради (1933 р.), якого дотримується більшість країн світу. Відповідно до доктрини, визнання якогось лідера не просто не має жодного значення, а ще й вважається посяганням на державний суверенітет країни та втручанням у її внутрішні справи.
Наприклад, якби спікер Верховної Ради України проголосив би себе президентом, і його визнали б всі вищезазначені країни і навіть ЄС, це нічого б не означало для міжнародної спільноти, адже це питання виключно внутрішнє для України.
Окей, а що взагалі відбувається у Венесуелі?
Країна переживає одну з найбільших і найгостріших соціально-економічних криз у своїй історії. Протягом останніх 6 років економіка Венесуели практично зазнала краху через падіння цін на нафту, від експорту якої залежало 95% ВВП. Неефективна економічна політика Мадуро та корупція ще більше поглибили кризу.
За 5 останніх років інфляція у Венесуелі зросла до 2 000 000%, ВВП обвалився на 45%, а продовольча криза, яка стала наслідком фінансових проблем, призвела до того, що понад 80% венесуельців почали жити за межею бідності. Це змусило жителів країни тікати закордон і шукати кращого життя деінде. За різними підрахунками, близько 10% населення Венесуели покинуло країну протягом першого президентського терміну Ніколаса Мадуро. Це спричинило одну з найбільших міграційних криз у Латинській Америці. Венесуельці, як правило, тікають до сусідньої Колумбії або до Центральної Америки.
Економічна криза спровокована в основному недолугою і неефективною політикою колишнього президента-соціаліста Уго Чавеса. Він дуже багато грошей виділяв на бюджетників і соціальну сферу, а вся економіка країни залежала виключно від світових цін на нафту. Відповідно, поки ціни були високі, Венесуела процвітала. Щойно вони впали у 2014 році, вже після смерті Чавеса роком раніше, економіка посипалася. Більш детально при цей аспект венесуельської кризи ви можете прочитати у нашому спеціальному дослідженні тут.
Певною мірою, на ситуацію вплинули й економічні санкції США, які ті запровадили за порушення венесуельським урядом прав людей, переслідування опозиції, недемократичність виборів і авторитарні тенденції Уго Чавеса, а згодом Ніколаса Мадуро. Санкції відрізали Венесуелу від кількох зовнішніх ринків і не давали широкого поля для маневру у питаннях диверсифікації економіки.
Спроба президента Ніколаса Мадуро «закрутити гайки» та консолідувати владу в своїх руках лише відвернули інвесторів та бізнес. Найбільше від економічної кризи постраждав середній клас, який в більшості своїй і підтримує чинну політичну опозицію на чолі з самопроголошеним президентом Хуаном Гуайдо.
У 2015 році пройшли вибори до парламенту, на яких перемогу отримала опозиція. Вона зайняла найбільше місць у Національній Асамблеї. Це стало прямою загрозою владі Мадуро, адже парламент блокував його укази та закони і відмовлявся йому підпорядковуватися, навіть погрожуючи імпічментом. Усвідомлюючи цю загрозу для свого правління, Мадуро, через підконтрольний йому Верховний суд, позбавив кількох опозиційних депутатів своїх мандатів, тим самим зменшивши кількість депутатів від опозиції до такого числа, з яким вони не могли оголошувати йому імпічмент або вотум недовіри. У відповідь, опозиція провела «народний референдум» про відкликання Ніколаса Мадуро з посади. Так розпочалася політична криза на тлі економічної.
У 2017 році Ніколас Мадуро створив Конституційну Асамблею – орган, який замінив собою бунтівний парламент. Асамблеї доручили написати нову Конституцію, яка б замінила собою Основний закон 1999 року. Опозиція бойкотувала вибори до Конституційної Асамблеї, і визнала цей орган незаконним. У свою чергу, за результатами виборів, туди пройшли виключно прихильники уряду.
Останнім акордом політичної кризи стали вибори президента у 2018 році, на яких перемогу отримав, прогнозовано, Ніколас Мадуро. Опозиція назвала вибори незаконними та звинуватила уряд у фальсифікаціях. Після інавгурації Мадуро 10 січня 2019 року, парламент визнав його нелегітимним, а Хуан Гуайдо оголосив себе президентом.
А є в цій історії якась «зовнішня сила»?
Авжеж, і не одна. Венесуела – місце, де перетинаються інтереси одразу кількох глобальних держав.
По-перше, це США, для яких Венесуела цікава своїми нафтовими резервами (найбільші у світі), позицією у ОПЕК (організація, яка регулює ціни та видобуток нафти), іншими покладами природних ресурсів, куди уряд Мадуро не пускає американські компанії (золото, природний газ, боксити тощо), геостратегічним положенням у регіоні. З моменту приходу до влади у 1999 році Уго Чавеса, Венесуела займає радикально антиамериканську позицію, підтримуючи інші, переважно ліві, уряди у Кубі, Нікарагуа, Болівії та Еквадорі, які вороже ставляться до Штатів. Венесуела також є важливим партнером у Латинській Америці для інших геополітичних противників США: Ірану, Росії, Китаю та КНДР. Навіть Туреччина, з якою у США останнім часом погані стосунки, активно зблизилася с Венесуелою протягом останнього року. Уряд Мадуро використовує Туреччину для зберігання та переплавлення свого золота.
Відтак, зрозуміло, що офіційний Вашингтон був би радий позбавитися уряду Ніколаса Мадуро і поставити на його місце більш лояльну владу, яка б відкрила американським компаніям доступ до ринку та віддала нафтову галузь під контроль Штатів. До того ж, на тлі посилення протистояння між США, РФ і Китаєм, географія Венесуели стає неймовірно важливою. Наприкінці 2018 року Росія перекинула до Каракаса два ядерні бомбардувальники Ту-160М, що стало викликом для США у сфері ракетно-ядерного стримування. Китайські інвестиції у Венесуелу та проникнення Пекіна у Латинську Америку – ще одна геополітична загроза, яка хвилює американців. Тому не варто дивуватися, що США активно підтримали Хуана Гуайдо, і, вірогідно, стояли за усім цим процесом.
Росія має у Венесуелі значні інвестиції (до $ 17 млрд.), борги, контроль над частиною нафтогазової індустрії і плани розширення своєї військової інфраструктури, щоб отримати доступ до Карибського басейну та Центральної Америки – заднього подвір`я США. Тому не дивно, що для Москви події у Венесуелі розцінюються як спроба США витіснити росіян з цього ринку та прибрати чергового союзника Кремля (як і з ситуаціями в Лівії та Сирії).
Для Китаю Венесуела – брама до Латинської Америки. У межах своєї ініціативи «Новий Пояс, Новий Шлях», офіційний Пекін розширює свій вплив на інші регіони світу, намагаючись їх пов`язати інфраструктурними проектами, на які сам і дає гроші. Експансія Китаю у Західній півкулі – прямий виклик Сполученим Штатам. Ніколас Мадуро – близький союзник Китаю, а відтак, якщо його прибрати, Китай втратить чимало позицій у регіоні. Саме цього і добиваються США.
Окей, що ж тепер буде?
Усі чекають, чим завершиться протистояння. Кілька важливих подій зумовлять подальший розвиток ситуації.
По-перше, чи буде заарештовано самопроголошеного президента Хуана Гуайдо? Ордер на його арешт видали ще 23 січня, але поки що сили безпеки не ризикують його арештовувати, розуміючи, що це може призвести до масштабного спалахну насилля на вулицях Каракаса.
По-друге, як завершиться історія з американськими дипломатами. Після визнання Хуана Гуайдо з боку Вашингтона, Ніколас Мадуро розірвав дипломатичні стосунки зі США та наказав їхнім дипломатам покинути Венесуелу протягом 72 годин. Утім, вони заявили, що, оскільки новий президент – це тепер Хуан Гуайдо, виконувати наказ Мадуро вони не мають наміру. Відповідно, лишається відкритим питання: якщо вони не поїдуть, що робитиме Мадуро?
По-третє, чи наважаться регіональні держави підтримати США у потенційній силовій операції у Венесуелі? Колумбія і Бразилія – дві великі країни, в яких до влади минулого року прийшли політичні сили, ідеологічно та політично близькі адміністрації Дональда Трампа. Вони потенційно можуть взяти на себе участь у ймовірній інтервенції у Венесуелу з метою усунення від влади Ніколаса Мадуро. Але чи підуть вони на це, враховуючи те, що ідея інтервенції не популярна серед населення – велике питання.
По-четверте, все залежатиме від позиції Збройних сил Венесуели. Армія поки що переважною мірою тримає нейтралітет. Це та сила, яка стримує опозицію від радикальних дій або збройних нападів на прихильників Мадуро. Хоча міністр оборони Венесуели Владімір Падріно Лопес і заявив про лояльність армії, генерали, які реально контролюють ситуацію, поки що не коментують кризу. Опозиція ж на чолі з Хуаном Гуайдо закликає їх перейти на бік «народу», і за це отримати амністію за усі ймовірно скоєні злочини на своїй службі. Від позиції армії залежатиме майбутнє самого Мадуро та Венесуели в цілому.
Ілія Куса, експерт з міжнародної політики та безпеки Українського Інституту Майбутнього