Криза у Венесуелі: чому опозиції не вдалося?

10.05.2019

Фото: republica.pe

7 травня лідер венесуельської опозиції, самопроголошений президент країни Хуан Гуайдо вперше натякнув, що може звернутися до США з проханням ввести війська в країну для повалення режиму президента Ніколаса Мадуро. Заява головного опозиціонера Венесуели, якого у січні 2019 року США та союзники визнали легітимним президентом замість Мадуро, остаточно продемонструвала провал спроб опозиції змінити ситуацію зсередини.

         Після провальної спроби Гуайдо та його соратників підняти людей на мільйонне повстання проти режиму Мадуро 30 квітня – 1 травня, у них не лишилося інших варіантів, окрім як силового повалення влади з допомогою зовнішніх сил. Тоді Гуайдо не зумів зібрати достатньо людей на вулицях, переконати військових перейти на його бік, і не наважився на застосування сили проти сил безпеки. Ця подія, яку сам Гуайдо назвав «останньою фазою операції із повалення Мадуро», засвідчила, що опозиція у Венесуелі втрачає підтримку, не може втримати фокус аудиторії і починає розпадатися на групи, у кожної з яких своє бачення майбутнього розвитку ситуації.

         Виникає логічне питання: а чому ж опозиції не вдалося, попри всі зусилля та підтримку США? Аналізуючи перебіг подій протягом останніх 4 місяців, можна виділити наступні фактори, які й призвели до такого глухого кута, що змусили Хуана Гуайдо думати про військову інтервенцію США, стали:

  1. Загострення відносин усередині опозиції;
  2. Радикалізація частини протестувальників;
  3. Нерішучість іноземних союзників;
  4. Недооцінка підтримки Ніколаса Мадуро;
  5. Нейтралітет Збройних сил;
  6. Підтримка Мадуро з боку РФ і Китаю.

Проблеми внутрішньої злагоди серед опозиціонерів виникали ще на самому початку формування єдиної платформи, яка б утримувала разом десятки венесуельських опозиційних партій. Кожна з них завжди мала власні погляди на майбутнє країни, і лише репресії з боку уряду Ніколаса Мадуро змусили їх об`єднатися напередодні парламентських виборів 2015 року, на яких опозиція здобула більшість місць, з чого й почалася політична криза у Венесуелі. Коли у січні 2019 року депутати парламенту раптово обрали собі нового спікера Хуана Гуайдо, вони сподівалися на «бліцкриг»: проголошення Гуайдо президентом, його швидке визнання з боку США та десятків передових країн світу, мобілізацію мільйонів людей у столиці, перехід армії та поліції на бік протестувальників і подальше повалення режиму Мадуро за підтримки регіональних союзників США – Бразилії та Колумбії.

Утім, цього не сталося. Після тріумфально-пафосної серії масштабних демонстрацій і страйків по всій країні у січні-лютому, ситуація суттєво не змінилася. А вже до початку травня інтерес населення до персони Гуайдо та його діяльності дещо впав. Це загострило дискусії серед опозиціонерів щодо подальших дій. Одні виступають за перехід до збройної боротьби, інші дотримуються виключно мирних методів спротиву, а треті взагалі просувають ідею переговорів з урядом з нинішніх позицій. Поступова ерозія духа солідарності та єдності опозиції створює проблеми для Гуайдо та його внутрішньої легітимності, тому змушує звертатися до США із закликом ввести війська, поки не стало занадто пізно, і Мадуро не почав грати на розкол опозиції.

Ще одним викликом для венесуельської опозиції стала радикалізація учасників протестів. 4 місяці постійних демонстрацій, страйків, маршів і акцій громадянського спротиву виснажили прихильників Хуана Гуайдо. Найбільш радикальні почали відкрито закликати до збройної боротьби, а найменш войовничі виходять на вулиці з меншим ентузіазмом і вірою в перемогу, обережно просуваючи питання переговорів з владою. Нерішучість самого Хуана Гуайдо та його спроба грати на почуттях усіх соціальних груп викликають у людей відчуття невизначеності, невпевненості і навіть страху. Це б `є по авторитету та рейтингах самого лідера опозиції, змушуючи його швидко обирати конкретну тактику.

Не останню роль у падінні оперативних можливостей опозиції діяти проти венесуельської влади стала нерішучість іноземних союзників, насамперед США, Колумбії і Бразилії. У Сполучених Штатах досі немає консенсусу щодо питання військової інтервенції у Венесуелу і навіть обмеженої збройної підтримки опозиції. Хоча президент Дональд Трамп і його радники часто розмірковують про «силовий варіант», який завжди «все ще на столі», на практиці жодної єдності відносно такого розвитку подій у Вашингтоні немає. Значна частина Демократичної партії, і навіть деякі впливові республіканці, не сприймають ідею вторгнення у таку складну, велику та небезпечну країну, як Венесуела, особливо напередодні виборів президента США у 2020 році. Чимало людей бояться, що потенційне вторгнення може призвести до громадянської війни, яка в першу чергу вдарить по сусідах Венесуели, а у стратегічній перспективі і по самих Сполучених Штатах. До того ж, американське суспільство також негативно сприймає варіант військової операції США, все ще пам`ятаючи негативний досвід вторгнення США в Ірак у 2003 році. Всі ці фактори стримують адміністрацію Трампа, і не дають їм перейти до більш рішучих і практичних дій «на землі».

Подібна ситуація й у Колумбії та Бразилії. Попри те, що керівництво обох держав вороже налаштоване щодо Ніколаса Мадуро у Венесуелі, будь-яка спроба втрутитися у цю країну військовим шляхом матиме серйозні політичні та соціально-економічні наслідки у внутрішній політиці. Громадська думка обох держав також, не на боці урядів, а громадянська війна у серці Латинської Америки – це останнє, що потрібно усьому регіону.

Коли США та їхні союзники розпочали свої маневри навколо Хуана Гуайдо у січні та спробували влаштувати м`який державний переворот у Каракасі, вони серйозно недооцінили Ніколаса Мадуро. У правлячих колах Вашингтона були впевнені, що Мадуро втратив підтримку більшості населення, не має авторитету в армії, а також зберігає напружені стосунки з власною партією. Також спостерігалася щира віра у те, що венесуельська опозиція має неабиякий вплив, щоб мобілізувати мільйони людей і переконати їх скинути Мадуро протягом 1-2 місяців.

На практиці виявилося, що чимало інформації про ситуацію у Венесуелі була гіперболізована. Хуан Гуайдо не має тієї колосальної підтримки, яку йому приписували, Ніколас Мадуро, хоча й втратив внутрішню легітимність в очах більшості населення, все-таки має свої 25-30% підтримки, а Збройні сили країни відмовилися зрадити присязі та перейти на бік опозиціонерів, з якими у них ніколи не було повноцінних контактів. Відповідно, недооцінка ситуації і переоцінка власних можливостей призвела до несподіваного для багатьох переходу швидкого плану зі зміни режиму на довготривале, затяжне протистояння, до якого ніхто не готувався.

Власне, нейтралітет венесуельської армії відіграє у цьому протистоянні вирішальну роль. Збройні сили, попри тиск на них з боку США та вельми щедрі обіцянки опозиції, відмовилися зрадити Ніколаса Мадуро та переходити на бік протестувальників, не кажучи вже про участь у державному перевороті. У сприйнятті венесуельських військових, питання полягає навіть не у симпатії чи антипатії особисто до президента Мадуро, а про захист Конституції і закону, гарантами яких і є армія. Це та особливість місцевої культури та сприйняття природи влади, яку не вдалося прорахувати Сполученим Штатам на початковому етапі підтримки Хуана Гуайдо. Без допомоги військових зрушити ситуацію у Венесуелі з мертвої точки практично неможливо.

Нарешті, свій внесок у цементування позицій Ніколаса Мадуро та перегрупування його сил зробили основні геополітичні противники США – Китай і Росія. Вони підтримали Мадуро грошима, направили до Каракаса фахівців з інформаційної безпеки, допомогли витягти з іноземних банків частину венесуельського золота, і стримували США, Колумбію і Бразилію від активних наступальних дій. Це дало Мадуро і його команді час для перехоплення ініціативи та зміцнення своїх позицій у силовому блоці.

Усі ці фактори змінили параметри протистояння у Венесуелі та змусили Хуана Гуайдо відкрито говорити про вірогідність військового вторгнення США. Це ставить Вашингтон у доволі незручне становище, адже якщо Гуайдо офіційно запросить Штати ввести війська, то яким чином вони реагуватимуть? Вторгнення стане політичним самогубством для Дональда Трампа. Бездіяльність так само підірве його позиції серед республіканського електорату. Обмежена підтримка викличе зайві звинувачення з боку войовничих республіканців у слабкості та блефі. Таким чином, усі варіанти погані по-своєму.

Нині венесуельська опозиція шукає шляхи повернення собі ініціативи, а також намагається адаптуватися під ймовірну довготривалу «позиційну» політичну війну з режимом Мадуро. Чи вдасться їм це зробити після «фальстарту» у першій половині року – покаже час.

експерт з питань міжнародної політики та Близького Сходу UIF Ілія Куса