Що таке "індивідуальні освітні траєкторії?"

17.06.2019

ФОТО: Unsplash

ЩО ТАКЕ «ІНДИВІДУАЛЬНІ ОСВІТНІ ТРАЄКТОРІЇ»?

Експерт напряму «Освіта» UIF, Микола Скиба, розповів про необхідну глобальну зміну у системі освіти, яка готуватиме дітей до майбутнього, ще коли вони навчаються у школі – про індивідуальні освітні траєкторії.  У чому їх суть та як вони можуть змінити головні принципи освіти в Україні, читайте далі…

  

  • Розкажіть про Ваше бачення індивідуальних траєкторій. У чому їх суть та переваги?

      Задача індивідуальних траєкторій  – підготувати людину, яка може вибирати куди їй рухатися, ще у школі. Другий момент – це максимально врахувати індивідуальні особливості кожного учня, тобто зрозуміти, що неможливий однаковий підхід до людей з різними характерами, з різними інтересами, та з різними психофізіологічними особливостями. Хтось навчається швидше, у когось один склад розуму, у когось інший, і це – шанс для того, щоб подача контенту стала більш чутливою до особистості. Тобто, по суті, – це втілення в практику того, що є в концепції Нової української школи  (далі – НУШ) – орієнтації на учня. В центрі уваги НУШ є особистість,  -  особистість учня і особистість педагога, а також партнерські стосунки між ними. Але найголовніше – зараз є такий собі батл між тими, хто розуміє цю концепцію і готовий впроваджувати її і тими, хто опирається цьому. Тому власне ставлення до цієї норми і покаже - чи школа залишається традиційним місцем примусу до знань, чи стає інкубатором талантів.

      Звичайно, ця концепція підриває поняття «класно-урочна система», адже її і так немає, якщо придивитись до тексту закону, де немає слова «урок». Передбачається, що навчальна діяльність може бути різною: екскурсії в ботанічний сад, чи робота над проектом в лабораторії, чи робота з архівами, чи похід у музей і колективну дискусія, а потім презентація. Власне тоді і буде перший крок, коли немає поняття «урок», а є поняття «навчальна діяльність»… Якщо у нас замість класів з’являться динамічні групи, де людей об’єднує один профіль, або спільна мета навчальної діяльності, тоді буде зрозуміло, що і підхід до кожного, хто є в цій системі координат, має бути різним.

      Якщо ми оцінюємо результати різних людей однією лінійкою, то ми робимо напівкроки і завжди даємо шанс ретроградам «відкрутити» все назад, і по суті, залишаємо стару школу, тільки модернізовану. Тобто, ми не робимо вирішальний крок і не переходимо рубікон, за яким дійсно починається НУШ. Тому для мене  – це принципова позиція, адже від неї тягнуться ниточки різних статей закону і, відповідно, різних вимірів школи: того, що стосується вимог до програм, підручників, кваліфікаційних вимог до педагога.

      Для концепції індивідуальних траєкторій також важлива така категорія як «ставлення» учня до процесу навчання. Вчителю достатньо приходити у школу, мислити категоріями класу, проводити уроки у вигляді лекцій, залишаючи внутрішній інтерес учня за дужками. Це стандартизовані практики, а треба «витягнути» внутрішній інтерес з учня, а для цього  з ним потрібно попрацювати. Тому існує потреба розробити педагогіку партнерства, яка передбачає участь батьків учня у складанні навчального плану, також перегляд функціоналу педагога, тобто зняття з вчителя рутинного «олдскульного» функціоналу. Можливо, треба менше контрольних, переглянути вимоги до конспектів, які треба готувати, зменшити кількість аудиторних годин, які має провести педагог, і віддати більше годин консультаціям. Також, можливо, додати право брати участь в освітньому процесі, так званих, третіх сторін, які не є педагогічними працівниками, але які можуть виконувати таку функцію. Наприклад, між школою і організаціями, які можуть показати, як застосовуються ті знання, яким навчають у школі.

 

  • Чи є такі практики в Україні?

      Наразі є подібні практики у деяких школах, коли, наприклад, запрошують на перший дзвоник людину, яка зробила свій бізнес. Тому, якщо це працює і подобається дітям, то чому б не ввести це у певну систему? Така практика не тільки нормальна, її треба вітати та унормувати і тоді, стає більш зрозуміло, що цей профайл забезпечується не лише педагогами, а ще й батьками, а також менторами, які не є представниками науково-технічного середовища, але можуть бути носіями цінної експертизи. Також, наприклад, якщо дитина цікавиться рослинами, вона може прийти в науковий біологічний інститут і подивитися як у цій сфері працюють дорослі і навіть отримати якісь невеличкі завдання, чи бути асистентом у лаборанта і поступово готувати себе до наукової кар’єри, якщо є таке бажання. Такі практики також є в Україні, але відбуваються як відхилення від норми.

  • Які є перешкоди втілення цієї системи?

      Кабінет Міністрів прописав, що індивідуальний освітній план розробляється за наявності ресурсів, але обов’язок його забезпечити не покладено ні на кого. Є умова, але ця умова ніким не гарантована. Це все рівно, що сказати: «Всі громадяни мають право на отримання медичної допомоги, але ніхто не зобов’язаний її надавати». Потрібно зазначити, що засновник закладу, а це, по суті, органи місцевого самоврядування, зобов’язані забезпечувати цю систему в межах фінансових лімітів, які в них є. Тоді стане питання, чи потрібно утримувати ще один методичний кабінет, чи перекваліфікувати його працівників на людей, які будуть надавати допомогу, школам, наприклад,  у розробці освітніх траєкторій. Зараз ресурси витрачаються неефективно. Тут також є величезна лакуна важливого фаху – тьютора. По факту, він є, його ефективно використовують приватні школи. Є опис професії тьютора, інструкції до його діяльності, є також асоціації тьюторів, є сертифіковані програми. Але ті, хто відповідають за державну політику, вперто цього не помічають, так само як довго не помічали, наприклад, програмістів. Аж поки програмісти не почали змінювати світ, придумувати електронний уряд, який замінить тих, хто не помічав програмістів. Так само і з тьюторами.

 

З експертом розмовляла  Валерія Півень