Забезпечення права особи на захист: законотворчий вимір

28.10.2019

Статтею 3 Конституції України задекларовано, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утім, загальновідомо, що статус-кво законодавства та практики у правозахисній сфері, головним чином, у частині, що стосується забезпечення прав людини і громадянина у кримінальному судочинстві, залишається надто несприятливим. Погодьтеся, що на сьогодні важко знайти адвоката, який виконує функції захисника у кримінальному провадженні або здійснює представництво засудженого, і жодного разу не опинявся в ситуації безпідставного недопущення до клієнта, утримуваного в слідчому ізоляторі, установі виконання покарань, або ж не одержував відмови у наданні даних про переведення такої особи до іншого місця утримання.

Тим часом, упродовж останніх років Україна стабільно перебуває у трійці лідерів за кількістю звернень до ЄСПЛ з підстав порушення вимог Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція). Більше того, доводиться констатувати, що оновлені дані офіційної статистики свідчать про погіршення стану забезпечення прав громадян протягом поточного року. Зокрема, станом на 30.09.2019 р. на розгляд Судом очікувало 8450 скарг проти України. Для порівняння, у 2018 році цей показник було зафіксовано на рівні 7250 скарг. При цьому, за перше півріччя 2019 року Україною виконано лише близько 64% рішень ЄСПЛ, тоді як щорічно до видаткової частини держбюджету, в середньому, закладається 700 млн грн. на виплату відповідних компенсацій.

Безумовно, наведене, слугуючи зрізом якості роботи української судової та правоохоронної систем, спонукає до відповідальних та рішучих кроків держави у напрямку подолання проблем, що, накопичуючись упродовж тривалого часу, уможливили численність подібних прецедентів.

Одним із таких кроків можна вважати рішення парламентського Комітету  з питань правової політики від 16 жовтня 2019 р., яким було рекомендовано Верховній Раді України до прийняття за основу Проєкт Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення доступу захисника до особи, яка має право на захист», реєстр. № 2063. Що становлять собою запропоновані зміни та як вони вплинуть на правозастосування? З’ясовуватимемо далі.

Насамперед, загальна спрямованість проєкту полягає у забезпеченні права на захист особам, які перебувають у місцях несвободи: засудженим до позбавлення волі, а також особам узятим під варту в рамках кримінального провадження. У зв'язку з цим, пропонується деталізувати окремі норми Кримінального процесуального та Кримінально-виконавчого кодексів, тим самим усунувши підстави для довільного трактування положень закону у ході правозастосування, чим, переважно, й зумовлюється низка порушень.

У цілому, варто зосередитися на декількох фундаментальних аспектах проєкту.

            По-перше, автором цілком слушно пропонується конкретизувати чинне положення про право засудженого на правову допомогу, шляхом додаткової вказівки на  конфіденційні юридичні консультації з адвокатом, захисником, законним представником, іншими фахівцями у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи. Не менш важливим є і те, що таке право поширюється і на засуджених осіб, які перебувають на лікуванні у закладах охорони здоров'я, або поміщені в карцер.             По-друге, цінною є предметна деталізація необмеженого характеру таких зустрічей, а саме їх проведення у робочі, вихідні, святкові, неробочі дні з 7 до 20 години, що значно спростить доступ адвоката до відповідних установ та, як передбачається, нарешті не ставитиме реалізацію прав особи у залежність від режиму роботи відповідних установ.            По-третє, заслуговує на підтримку положення, здатне убезпечити обидві заінтересовані сторони від вірогідних маніпуляцій з боку адміністрації відповідних установ та випадків, у яких адвокатові або іншому фахівцеві у галузі права повідомляється про нібито небажання особи спілкуватися, наслідком чого, де-факто, є недопущення відповідного фахівця до установи, де громадянин утримується.             Отже, особа, яка має право на отримання правової допомоги, у разі підтримання проєкту Парламентом, зможе відмовитися від неї винятково після гарантованої конфіденційної зустрічі з відповідним фахівцем. Оскільки наразі достатньою підставою вказаного слугує письмова відмова особи від зустрічі, до того ж, як відомо, не завжди одержана добровільно, можна очікувати значного підвищення рівня дотримання законності у цій частині. Поряд з цим, така норма, будучи екстрапольованою на положення КВК України зі ст. 54 КПК України, цілком відповідає нормам Конвенції, що, у свою чергу, може знизити навантаження на Україну в ЄСПЛ, особливо, беручи до уваги наступне: в рішенні у справі «Бортник проти України» Суд зазначив, що «стаття 6 Конвенції не перешкоджає особі добровільно відмовитись – відкрито чи опосередковано – від свого права на деякі гарантії справедливого суду. Проте, для того, щоб відмова від права була дійсною для цілей Конвенції, вона має бути встановлена у недвозначній формі і супроводжуватись мінімальними гарантіями, співмірними з її важливістю», чому й слугуватимуть запропоновані у проєкті формулювання.

По-четверте, давно необхідним є пропоноване актом врегулювання питання, пов’язаного з необхідністю повідомлення фахівця у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги, з метою реалізації засудженим права на захист, про місце відбування покарання, переведення засудженого, зміну його статусу. Так, документом передбачається письмове та невідкладне (не пізніше 24 годин) інформування такого фахівця про відповідні факти, з правовим обґрунтуванням ухвалених рішень та їх підстав.

Варто зауважити, що, попри усі наявні переваги проєкту, ГНЕУ констатовано необхідність його відхилення Парламентом. З аналізу відповідного висновку стає зрозуміло, що в основі пересторог та зауважень  – доволі міфічне зазіхання пропонованих норм на так звану «адвокатську монополію», що й спричинило зміщення фокусу уваги авторів висновку з ідеї гарантування прав людини і громадянина на наведене. Підставою для дещо некоректних висновків, вочевидь, було вжиття в акті таких термінів, як «адвокат», «захисник», «законний представник», «інший фахівець у галузі права». На наш погляд, дана термінологія є абсолютно виправданою, принаймні, з двох підстав:

- поряд з нею, автором деталізовано, що йдеться власне про осіб, «які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи»;

- цілком зрозуміло, що на практиці підозрювані, обвинувачені, засуджені, які утримуються у місцях несвободи, потребують не лише реалізації та захисту прав, пов’язаних безпосередньо з їхньою участю у кримінальному судочинстві, але й тих, що виникають, наприклад, з цивільних правовідносин, будь-яке звуження реалізації яких з боку держави в подальшому може стати предметом розгляду ЄСПЛ.

Резюмуючи, варто зазначити, що необхідність даного законотворчого кроку наразі є об’єктивною і зумовлена тим, що на сьогодні обома нормативними актами, за рахунок застосування низки узагальнених категорій та оціночних понять, значно ускладнено як реалізацію особою свого права на захист та професійну правову допомогу, так і виконання її адвокатом, захисником, законним представником кореспондуючих повноважень.  Водночас, ухвалення відповідного закону потребуватиме внесення якісних змін також до Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань та Правил внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби України.

Таким чином, у разі підтримання аналізованого проєкту Парламентом, з високим ступенем імовірності можна прогнозувати суттєве зменшення кількості порушень прав громадян, які перебувають у місцях несвободи, а відтак – звернень їх за захистом порушених прав до ЄСПЛ, що, у свою чергу, матиме наслідком зниження навантаження на державний бюджет та, загалом, поліпшення стану забезпечення верховенства права в Україні.

Мирослава Чорноусько, експерт з реформування правоохоронних органів, органів юстиції та судової гілки влади UIF