Мирослава Чорноусько: Як завалити справу на старті: майстер-клас від ДБР

28.11.2019

27 листопада, виповнився рік з моменту початку роботи Державного бюро розслідувань (ДБР), а зовсім нещодавно Парламент підтримав його «перезавантаження». Тим часом, ДБР продовжує себе дискредитувати, і поки керівництво органу говорить про провокації, намагання його скомпрометувати  та інші «крамольні» речі, слідчі лише примножують «здобутки», провалюючи практичні іспити на знання процесуального законодавства та наявність державницького мислення.

Оминаючи політичні аспекти даного процесу, як і будь-яких дій персон, згаданих нижче, зупинимося на питанні допустимості дій, про які йтиметься, в Україні, як демократичній правовій державі, котра на рівні Конституції проголосила людину найвищою цінністю. Інакше кажучи, проаналізуємо основні ризики українського кримінального процесу на стадії досудового розслідування на свіжому прикладі.

Йдеться про топ-новину сьогоднішнього ранку: проведення обшуку в помешканні громадської діячки, відомої як Маруся Звіробій. Трансляція ранкових подій певний час велася самою обшукуваною, і вже доступний матеріал демонструє, як слідчий умисно або неумисно може власноруч «розвалити» справу найпершим необачним процесуальним кроком, а можливо – дати майстер-клас зі сприяння ухваленню рішення ЄСПЛ проти України, а також про те, наскільки дорого можуть обійтися державі будь-які помилки слідства. Утім, про все – по черзі.

Так, на відео, опублікованому в мережі, від слідчого ДБР, який перебуває за закритими дверима приміщення, що підлягає обшуку, ми чуємо, що «відсутність адвоката не зупиняє слідчої дії», після чого лунає погроза виламати двері у разі відмови добровільно допустити його до будинку.

Варто акцентувати на тому, що відповідно до ч. 1 ст. 236 КПК для уповноваженого суб’єкта встановлено обов’язок допустити адвоката на місце проведення обшуку, при цьому, ч. 5 передбачає, що неявка адвоката ПРОТЯГОМ ТРЬОХ ГОДИН не перешкоджає проведенню обшуку. Водночас, у даному випадку озвучено позицію слідчого було ще до початку проведення слідчої дії. Більше того, відповідно до цієї самої норми, слідчий не має права заборонити учасникам обшуку користуватися правовою допомогою адвоката та зобов’язаний допустити його на будь-якому етапі проведення обшуку. Слід підкреслити, що чинне законодавство не передбачає граничної чисельності адвокатів, яких може залучити особа під час проведення в її володінні обшуку, у разі, якщо їхні повноваження належно підтверджені.

Разом з тим, ухвалу про проведення обшуку в аналізованій ситуації надано лише на вимогу особи, хоча по суті, це перше, що мав би зробити слідчий, згідно з ч. 3 ст. 236 КПК. Водночас, з наявних у вільному доступі матеріалів, є підстави говорити про ймовірне порушення однієї з базових вимог до проведення слідчих дій, закладених  ч. 3 ст. 223 КПК, згідно з якою  перед проведенням слідчих дій особам, які беруть у них участь, роз’яснюються їхні права і обов’язки. Цього ми не побачили, попри те, що аналогічно вказаний крок є одним з обов’язкових. Виключних повноважень, які б надавали змогу ДБР відступати від вимог КПК в цій частині законодавство поки не передбачає.

Між тим, чинне кримінальне процесуальне законодавство встановлює вимоги належності та допустимості до доказів, а також передбачає у ст. 87 КПК недопустимість доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, як-от право на захист. Відтак, у разі, коли б аналізована процесуальна дія розвивалася за сценарієм слідчого, який із незрозумілих причин заявив про те, що її проведенню не перешкоджає відсутність адвоката, можна було б прогнозувати успішне оскарження таких дій. У випадку ж відсутності належних кроків з боку національної судової системи, в подальшому вирок цілком міг бути визнаний ухваленим з порушенням права на справедливий суд, а так звані докази, отримані у ході всіх наступних слідчих дій – недопустимими, згідно з теорією плодів отруйного дерева. Тобто, справа «розсипалася» б якщо не в українському суді (що означало б констатацію неспроможності судової системи працювати у винятково правовій площині), то в ЄСПЛ, на підставі порушення права на справедливий суд, гарантованого ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, але вже з подвійними наслідками для держави. Показовими у цьому розрізі свого часу вже стали рішення ЄСПЛ у справах «Шабельник проти України» «Балицький проти України», «Нечипорук і Йонкало проти України», «Яременко проти України» та ін.

Зважаючи на викладене, на сьогодні до подібних інцидентів має демонструватися нульова толерантність, оскільки,  якщо вони допускаються органами, на забезпечення функціонування яких щороку з Держбюджету витрачаються мільйони гривень, після чого держава має сплачувати компенсації за порушення прав людини, допущені з їхньої вини, то чи не є таке реформування даремною бутафорією?

При цьому, допущення подібних порушень означає, що навіть на рівні однієї протиправної  процесуальної дії відбулися марні втрати часового, матеріального та власне процесуального ресурсів. І в даному випадку поспіх та ігнорування вимог законодавства могли б нещадно спрацювати проти слідства.

Таким чином, варто було б укотре застерегти правоохоронні органи від допущення подібних порушень у подальшому, адже створення будь-яких інституцій за кращими світовими зразками буде безрезультатним у разі, якщо на практиці співробітники перекреслюватимуть своєю некомпетентністю усі потенційні напрацювання. І сьогоднішні події підтверджують нагальну необхідність нарешті забезпечити реальні механізми втілення конституційних гарантій прав людини.

Певна річ, є над чим працювати і з точки зору законодавчого забезпечення. Так, проведення обшуку за відсутності адвоката (запрошеного обшукуваним або наданого державою), тим більше, в сучасних умовах, мало б стати пріоритетом удосконалення кримінального процесу. Те саме стосується і максимального встановлення на законодавчому рівні механізмів неупередженості понятих, яка часто ставить під сумнів законність процесуальних дій.

Скільки мільярдів гривень Україна має ще компенсувати з Держбюджету на виконання рішень ЄСПЛ, щоб роботу правоохоронних органів було переорієнтовано виключно в законне русло? Питання, попри риторичність, є віддзеркаленням реалій сьогодення. І коментована ситуація з її процесуальними парадоксами і нонсенсами – лакмусовий папірець стану готовності українського досудового розслідування та судочинства функціонувати з дотриманням елементарних законодавчих вимог. Коли в завідомо резонансній справі допускаються такі прорахунки, на жаль, йдеться про зріз не лише знань, але й цінностей.

 

Мирослава Чорноусько, експерт з реформування правоохоронних органів, органів юстиції та судової гілки влади UIF