Віднайдення університету

27.02.2020

Експерти Українського інституту майбутнього в напрямі «Освіта» працюють над концепцією «Український університет нового покоління». Невдовзі текст оприлюднять разом із аналітичними матеріалами для відкритої фахової дискусії.

Одним із основних питань нової моделі вищої освіти України - для чого сучасному українському суспільству потрібен університет, які сенси ми в нього вкладаємо і як можемо цивілізовано користуватися? Частину цих запитань у своєму тексті «Віднайдення університету» висвітлює один із провідних українських інтелектуалів Вахтанг Кебуладзе, доктор філософських наук, професор кафедри філософії КНУ ім. Т. Г. Шевченка. Публікуємо ключові тези мислителя. Повний текст буде оприлюднений невдовзі разом із Концепцією.

 

Що це за штука така – університет?

Університет – це складний науково-освітній інститут, який є породженням європейської або західної цивілізації. Він став одним із головних чинників успіху цієї цивілізації, зумовивши:

  • формування, збереження та передачу культурної традиції;
  • розвиток наукових технологій, на яких базується технічний прогрес;
  • формування повноцінної, а не маргінальної еліти, яка володіє не лише багатством і владою, а й інтелектом;
  • виховання вільних і відповідальних громадян, які в суспільних практиках керуються насамперед розумом.

Чим більше в країні освічених людей, тим вищим є попит на справжню науку й освіту. Це замкнене коло успіху, а точніше, спіраль, що здіймається догори, зумовлюючи невпинний прогрес і самих університетів, і всього суспільства. Розірвати це коло можуть лише соціально-історичні катастрофи світового масштабу. Втім, тіньовим відображенням цього замкненого кола успіху є замкнене коло занепаду, коли деградація освіти призводить до формування доволі низького рівня соціального запиту на якісну освіту. Покоління невігласів породжує покоління ще більших невігласів. Невігласи не потребують науки й освіти, а до того ж не розуміють глибинного зв’язку між ними. І навіть якщо їм можна втлумачити корисність застосовних технологій на рівні того, що ці технології забезпечують безперебійне функціонування телевізора та холодильника, то пояснити їм необхідність фундаментальних досліджень, дуже віддалених від щоденної практики, аж ніяк не судилося.

Розірвати це коло – один із найбільших викликів для України, зокрема політики в гуманітарній царині.

Політичний популізм, що є породженням суспільного неуспіху, бо апелює до базових потреб упосліджених, породжує зверхнє ставлення до таких складних інтелектуальних практик, як фундаментальна наука і побудована на ньому освіта. Отже, тут ми бачимо глибинний зв’язок освіти, свободи та добробуту.

Вишкіл vs освіченість

Процес навчання, на відміну від освіти, не конче потребує свободи. Ефективне навчання як передача від покоління до покоління корисних для політичного режиму навичок можливо навіть за умов цілковитої несвободи. Втім, таке навчання неспроможне сформувати направду освічену людину, яка здатна вільно користуватися власним розумом. Процес освіти обов’язково містить елементи навчання, але не зводиться лише до них, бо передбачає інші форми передачі знання та залучення до світової інтелектуальної культури. А може, існують суспільства, які взагалі не потребують освіти і можуть бути успішними лише завдяки навчанню? Позитивна відповідь на це питання випливає з хибної думки про те, що освіта без навчання неможлива, а от навчання може відбуватися й без освіти в широкому сенсі цього слова. Але історичний досвід того ж таки Радянського Союзу доводить протилежне.

«Зелений корпус» або повна декомунізація вищої освіти

Потрібна повна декомунізація і десовєтизація університетів України. Це необхідна умова для їхнього повноцінного існування. Це стосується всіх аспектів університетського життя. Недостатньо просто змінити назви дисциплін і наукових тем. Варто змінити саму структурну організацію наукових досліджень і викладання в університетах, системи фінансування, звітності за виконану роботу, присвоєння наукових звань і ступенів, отримання дипломів тощо. Подеколи це означає тверезе й болісне усвідомлення того, що в багатьох галузях сучасної науки в наших університетах наукові дослідження або імітуються, або взагалі не відбуваються.

Принагідно нагадаймо, що однією з умов успішності німецьких університетів після Другої світової війни була їхня повна денацифікація. Навіть Мартина Гайдеґера – одного з найвпливовіших філософів ХХ сторіччя – майже на 10 років відсторонили від викладання за те, що він був членом націонал-соціалістичної партії і менше року обіймав посаду у Фрайбурзькому університеті за часів нацизму.

У тоталітарному суспільстві виховання розглядалося як безпосередній вплив, що відбувається в авторитарно-наказовий спосіб, адже однією з головних функцій радянських вишів було формування радянської людини, тобто раба тоталітарного режиму або наглядача за іншими рабами. В наших університетах цей вплив, дякувати Богу, втратив ідеологічно-змістовну складову, але, на жаль, зберіг безглузді формальні риси. Вимога до студентів вставати, вітаючи викладача, совкові уявлення про дрес-код викладачів, заборона студентам сидіти на підвіконнях і підлозі в коридорах університетських корпусів. До речі, однією з помітних змін біля університету імені Тараса Шевченка після першого Майдану було те, що студенти і деякі викладачі почали сидіти та лежати на газонах в парку біля навчального закладу, читаючи книжки та спілкуючись між собою. Зараз там можна навіть узяти напрокат шезлонги. Якось я почув від своїх студентів назву «Зелений корпус».

Користь «некорисних» знань

Ще одним пострадянським передсудом щодо західної, а насамперед американської моделі вищої освіти, є безпідставна впевненість у тому, що в ній панує радикально жорсткий прагматизм і що навчають у ній лише того, що відповідає потребам конкуренції на ринку. Мовляв, відомий прагматичний принцип it works («це працює») має бути визначальним не лише для політики й економіки, а й для освіти. Це твердження відповідає дійсності лише з урахуванням таких принципових уточнень:

  • У цивілізованому світі існує не лише ринок речей, а також ринок ідей. Причому другий за доби домінування інформаційних технологій часто-густо стає важливішим за перший.
  • Розуміння відмінності освіти від навчання зумовлює розуміння корисності «некорисних» знань, тобто тих знань, які не можуть безпосередньо бути конвертовані на ринку праці, але в рази збільшують креативність тієї людини, яка ними володіє, тож безпосередньо підвищує її конкурентоздатність.

З огляду на це, стає зрозумілою теза про корисність «некорисних» знань. Наприклад, стає зрозумілим, навіщо студентам одного з найкращих, якщо не найкращого, університету світу Масачусетського технологічного інституту, які отримують освіту інженерів, брати курс з історії, теорії та практики вальсу. Промовистим підтвердженням тези про корисність некорисних знань є також курс одного з найвідоміших гуманітаріїв світу Ганса-Ульриха Ґумбрехта в не менш відомому Стенфордському університеті The Things of Beauty («Красиві речі») для всіх, хто хоче вирішити, чи варто вивчати в цьому університеті гуманітарні науки. За власним зізнанням Ґумбрехта впродовж цього курсу він взагалі нічому не навчає студентів. Вони просто спостерігають разом за красивими речами – витворами образотворчого, музичного та літературного мистецтва. Виявляється, що інколи освіта не просто не дорівнює навчанню, а подеколи навіть не потребує його. В кожному разі, обидва приклади ілюструють важливість гуманітарної освіти для формування креативного мислення сучасних інтелектуалів, які працюватимуть у сферах, на перший погляд, далеких від мистецтва, філософії та художньої літератури.

Університет починається з…

Університети мають починатися з наукових лабораторій, комфортних і привабливих кампусів і бібліотек, які за сучасних умов перетворюються на мультимедійні медіотеки. В українських реаліях освітній простір починається з охоронців. Отже, ще до створення будь-яких аналітичних оглядів очевидною є необхідність інтеграції згаданих структурних елементів українського університетського простору, що притаманні організації всіх моделей західних університетів.

Наведу приклад із власного досвіду користування однією з німецьких бібліотек. Головною перевагою університетської бібліотеки в маленькому місті Констанц на півдні Німеччини є вільний доступ до фондів. Не треба заповнювати вимоги, спілкуватися зі знудженими працівниками, а потому ще й чекати на замовлення, яке можуть і не виконати, якщо книжка видана. Центральний відділ бібліотеки (є ще окрема бібліотека природничих наук) — це дві багатоповерхові башти, сполучені між собою численними переходами. Деякі з цих пасажів служать водночас невеличкими читальними залами. В одній із башт — книжки з гуманітарних наук, у другій — із соціальних. Література з кожної науки займає окремий поверх. Перебуваючи на стажуванні в цьому університеті ще наприкінці 1990-х, я найчастіше користувався поверхами, де зберігаються видання з філософії та соціології. Мені вистачило кількох днів, щоб запам’ятати розташування відповідних рівнів і всіх переходів між ними.

Бібліотека працює цілодобово. В ній можна відпочити на зручних канапах, щоб потому продовжити читання. Крім величезної кількості дуже цікавих джерел, це ще й дуже привітний і комфортний простір, у якому хочеться не просто вчитися й займатися науковими дослідженнями, в ньому хочеться жити.

Це стосується, до речі, не лише найкращих університетських бібліотек, а також університетських кампусів у цілому. В найкращих університетах світу вони облаштовані таким чином, що там можна проводити більшу частину життя. У них є все не лише для освіти та досліджень, а також для розваг і відпочинку: книгарні та сувенірні магазини, спортклуби та дискотеки, кінозали, кав’ярні та ресторани. Для плідного функціонування університету дуже важливо створити комфортну атмосферу спілкування науковців і студентів як під час освітнього процесу, так і поза його межами. Тому в університеті життя має вирувати з ранку до ночі. Часто-густо обговорення певної наукової теми органічно перетікає з академічної авдиторії до університетської кнайпи, де продовжується за горнятком кави або келихом вина чи кухлем пива. Це докорінно відрізняє справжні університети як центри інтелектуального життя від наших пострадянських навчальних закладів, життя в яких завмирає, щойно відлунає дзвоник після останньої пари. Подеколи здається, що посттоталітарний простір майже фізично виштовхує із себе вільних інтелектуалів, адже думка не живе в неволі.

Який університет ми будуємо?

У світі існує лише кілька моделей університетів: американська, британська, німецька і французька. На основі якої з них будувати українську систему вищої освіти? Необхідно провести ретельне дослідження кожної з них.

На підставі таких аналітичних оглядів можна було б сформулювати стратегію трансформації та розвитку університетів в Україні. При цьому варто зазначити, що тут можливо кілька комплементарних сценаріїв:

  • трансформація наявних університетів;
  • заснування нових університетів;
  • створення філій іноземних університетів або інтеграція їхніх наукових проектів і освітніх програм в роботу українських університетів.

Який зі сценаріїв виявиться успішнішим — покаже час.